Їду сама до церкви й наказую візникові звернути в провулок навпроти школи. Так я проїду повз № 77. Усе зачинено, вони поїхали! Шахраї! Уявляю собі...
Мої Грації в мене, ми виїжджаємо разом без тітки у закритому ландо, сміємось, як завжди, і вряди-годи вклоняємось незнайомцям. Невинні душі! Нам...
Сьогодні вранці я тричі знову лягала, плече не дає мені й поворухнутися.
1 Твій син відсіль помандрує, Галасу багато наробить, Співатиме, кричатиме, реготатиме, Та гнитиме, та гнитиме!
Ось один із листів цього пана Кутона, хай йому грець.
Тітка сказала «панно» на ніццький лад, як казав ніццянець, і це мене так потішило.
Чому ж ніколи не вдається говорити без перебільшення? Мої похмурі роздуми були б слушні, якби трохи спокійніші; їхня різкувата форма позбавляє їх...
Перший день дощу, перший день осені.
Я така нещасна, усе це мене виснажує, якщо така гарячка триватиме й далі, я зляжу! А вони ще дивуються моїй блідості!
Наші англійці з № 55 — люди, гідні уваги. Це лорд Огастес Лофтус, колишній посол у Берліні, та його родина.