Пʼятниця, 8 жовтня 1875

Тітка сказала «панно» на ніццький лад, як казав ніццянець, і це мене так потішило.
Усе було чисте, юне й свіже! Рік, бо ми були навесні, і ми самі — мені шістнадцять, чоловікові двадцять чотири. У Ніцці ні чужинців, ні екіпажів, ні куряви, цілковитий спокій, потривожений лише нами. Ах, це було весело, це було мило, це було чисто. Одне тільки… минуле цього створіння; бо я ревную минуле так само, як теперішнє, навіть дужче, бо з ним уже нічого не вдієш!
І наважуся сказати, що хлопчина трохи погуляв стежками чесноти. Що ж, це мене дратує!
Я ставлю себе над усім, і вже сама думка, що мене прирівнюють до іншої, що мене не вважають відмінною від усіх, понад усіма, вже сама ця думка мене гнівить.
А надто те, що кохали до того, як покохали мене, що, може, зберігають спогад про те кохання, що порівнюють, як кохають мене, з тим, як кохали іншу! Ах, як це прикро! Я хотіла б, щоб усе забули й розтоптали, щоб зневажили й знищили все, що було до мене, щоб була тільки я — і нічого до, і нічого після, окрім хіба спогаду про мене!
Лише тоді я буду задоволена, інакше я завжди триматиму на чоловіка зло, хоч би хто він був, і мені завжди здаватиметься, що він… годі, ще трапиться нагода, і тоді я висловлю всю свою думку. Тут надто сильні слова мені не личать.
Боже мій! Минають дні, тижні, місяці; зморена боротьбою, я западаю в якесь заціпеніння, пускаю все на самоплив і мовчу; але настає мить, коли цей оманливий спокій мене гнітить, коли речі, які я пускала на самоплив, уже не хочуть іти самі, коли я бунтую й впадаю в розпач! Уже жовтень, а нічого не зроблено! Боже, Господи, невже цей рік буде втрачений!
Безлад у домі — велике горе для мене: подробиці побуту, ці кімнати без меблів, цей дух спустошення, убогості краять мені серце!
Боже мій, змилуйся наді мною й допоможи мені дати цьому лад.
Я сама!
А тітці байдуже, хай дім завалюється, хай сад всихає! Про дрібниці я вже й не кажу. А мене ці занедбані дрібниці нервують, псують мені вдачу.
Коли довкола мене все гарне, зручне, багате й вишукане, я весела, добра й мені добре, а від запустіння й порожнечі я й сама стаю спустошена й порожня геть в усьому. Ластівка вимощує собі гніздо, лев — своє лігво, як же людина, така вища за тварин, нічого не хоче робити?
Коли я кажу «така вища», це не означає, що я її поважаю, ні. Я глибоко зневажаю людський рід, і то з переконання. Нічого доброго від нього не чекаю. Немає того, чого шукають і на що сподіваються мрійники, — доброї й досконалої душі! Ті, хто добрий, дурні, а люди розумні або хитрі, або надто заклопотані власним розумом, щоб бути добрими. До того ж кожне створіння по суті егоїстичне, тож пошукайте-но мені доброти в егоїста.
Користь, хитрість, інтрига, заздрість! блаженні ті, хто має шанолюбство, це шляхетна пристрасть; із марнославства та шанолюбства людина силкується здаватися доброю, бодай перед іншими й часами, а це краще, ніж не бути доброю ніколи.
Гаразд, дівчино моя, чи вичерпала ти всю свою науку? Наразі так. Принаймні так я матиму менше розчарувань. Жодне боягузтво мене не засмутить, жодний підлий вчинок мене не здивує. Настане, певно, день, коли я думатиму, що знайшла справжнього чоловіка, але того дня я бридко помилюся. Мене спокусить певна будова тіла, і я думатиму, що знайшла. Я добре передбачаю той день, і оскільки тоді я буду засліплена, кажу це тепер, поки бачу ясно.
Але коли так, навіщо ж жити? Якщо все на цьому світі — підлота й мерзота?
Навіщо? Бо я розумію, що воно так, бо сама я не така, бо, хай там що кажуть, життя — дуже гарна річ, і ще тому, що, не надто заглиблюючись, можна жити щасливо.
Не покладайтеся ні на дружбу, ні на вдячність, ні на вірність, ні на чесність; відважно піднестися над людськими мізеріями й спинитися між ними та Богом.
Брати від життя все, що можна, і то жадібно; не чинити зла своїм клятим ближнім, не проґавити жодної миті насолоди, влаштувати собі життя зручне, гучне й розкішне, піднестися щонайвище над іншими, бути могутньою!
Так, могутньою, могутньою будь-чим! Тоді тебе бояться чи поважають, тоді ти є, ти могутня, хай йому грець. І це вершина людського блаженства, бо тоді клятим ближнім завʼязано пащу — чи з боягузтва, чи з чогось іще — і вони тебе не кусають.
Чи не дивно чути, як я отак мудрую? Так, але ці мудрування в такого молодого цуценяти, як я, — ще один доказ, чого вартий цей світ.
Він, мабуть, так просякнутий брудом і злобою, що за такий короткий час аж так мене очорнив.
Мені лише шістнадцять.
У цьому я бачу божественне милосердя Боже, бо коли я цілком утаємничуся в потворність цього світу, я побачу, що є лише Він — там, угорі, на небі, — і я, тут, унизу, на землі. Це переконання дасть мені більшу силу, я торкатимуся вульгарних речей лише для того, щоб піднятися, спираючись на них, і я буду щаслива, бо не братиму близько до серця тих дрібниць, навколо яких люди крутяться, борються, гризуться й шматують одне одного, мов голодні пси.
Скільки ж тут слів! А куди ж я піднесуся?
І як? Я, що не сягаю навіть рівня пані Проджерс! О глум! Я підношуся подумки, завжди лиш подумки, душа моя велика, я здатна на величезні справи. Але яка мені з цього всього користь!
Адже я живу в темному закутку, нікому не відома!
Ось бачите, я вже жалкую за своїми клятими ближніми! Та я ніколи ними не гордувала, навпаки, я їх шукаю, я їх прагну, без них на цьому світі нема нічого! Тільки, тільки я знаю їм ціну і хочу ними скористатися.
Юрба — це все! Що мені до кількох вищих істот! Мені потрібні всі, мені потрібен блиск, галас!
Як подумаю, що!..
Повернімося до вічно нудного, правдивого й необхідного слова: чекаймо.
Ах, якби хто знав, чого мені коштує чекати!
Але я люблю життя, я люблю прикрощі так само, як і радощі. Я люблю Бога й люблю Його світ з усіма його підлотами, попри всі його підлоти, а може, навіть і через усі його підлоти.
Я сонна й знуджена; відколи я сказала про біль у плечі, тітка дивиться на мене переляканими очима й діє мені на нерви. Усе мене дратує! Навіть власні собаки мені нестерпні, а від страху перед хворобою, як у Спа, мені кров приливає до обличчя й калатає серце! Ніколи в житті я нічого так не боялася!
Без утіхи й без запалу я виходжу, Ніна з дітьми гуляє пішки, ми приєднуємося до їхнього гурту. Ах, якби ти знала, як я цього ранку рознесла людський рід, — кажу я Марі у відповідь уже й не знаю на що.
А якби ти знала, як йому до того байдуже! Це його анітрохи не зачіпає, — дуже дотепно відказала дівчина.
І справді, гірше йому від того не стало.
Паріс проїхався з нами в екіпажі, він посварився зі своєю прекрасною дамою.
Як сумно не мати ким зайнятися.
Надворі ще дуже гарно, повітря лагідне, місяць світить, дерева чорні, Ніцца прекрасна, я не проміняла б краєвиду зі свого вікна на найкращий краєвид у світі; гарно, але сумно, сумно, сумно. На щастя, моє друге існування при мені, і цієї миті я дійшла до надзвичайно цікавого моменту; гадаю, дʼОдіффре вбʼє себе вдруге, і зʼявиться герцог.
«Ізабелла Баварська» так погано написана, сцени так погано повʼязані, що аж шкода.
Почитаю ще трохи, а тоді піду далі снувати свій уявний роман.

Примітки

«Погуляв стежками чесноти» — іронічний зворот; Марі має на увазі, що Одіффре, навпаки, від чесноти відбився, мав любовні пригоди. ↩
«Паріс» — жартівливе прізвисько Ніколая Феровича Юркова в колі Марі (за іменем троянського героя-спокусника). ↩