❦
Неділя, 10 жовтня 1875
Dimanche, 10 octobre 1875
Перший день дощу, перший день осені.
Premier jour de pluie, premier jour d’automne.
Я не свіжа, легкий головний біль, втомлені очі. О, як же я тривожуся! Аби тільки це не затягнулося.
Je ne suis pas fraîche, un léger mal de tête, des yeux fatigués. Oh ! que je suis inquiète ! Pourvu que cela ne dure pas.
Мої сукні в Лаферʼєр геть зіпсуті! Я пропала: немає суконь — немає й мене. Якщо за тиждень вона не надішле мені нічого пристойного, я звертаюся до Ворта, той принаймні обслуговує мене запопадливо.
Mes robes chez Laferrière toutes gâtées ! Je suis flambée, point de robes, point de moi. Si dans une semaine elle ne m’envoie [rien] de bien je m’adresse à Worth, lui au moins me sert avec empressement.
Ця шахрайка, ця кравчиня для кокоток одягає Джою, а мені шле бозна-що!
Cette coquine, cette couturière de cocottes habille Gioia et m’envoie n’importe quoi !
Такою клієнткою, як я, гребувати не варто.
Ma pratique n’est pas à dédaigner.
Я була в церкві з тіткою та Марі, тепер друга година, доповіли про мого приятеля Барнолу, я біжу вдягатися. Я бліда; після години з Рікардо (я вимовляю його імʼя на французький лад, бо дідусь, ревнуючи до Коліньйон, вимовляв його так) — після години з Рікардо ми гуляємо під цілком ніццьким дощем, а потім заходимо до Ніни, де лишаємося до пів на сьому.
J’étais à l’église avec ma tante et Marie, il est deux heures, on a annoncé mon ami Barnola, je cours m’habiller. Je suis pâle; après une heure avec Ricardo (je prononce son nom à la française parce que grand-papa, jaloux de Collignon le prononçait ainsi) après une heure avec Ricardo nous nous promenons par une pluie tout à fait niçoise, ensuite nous entrons chez Nina où restons jusqu’à six heures et demie.
Говоримо про сварку з її Коко й сміємося з того — так, як говорили б із Марі про Чіму. Вона справді дуже своєрідна.
On parle de la brouille avec son Coco et on en rit, comme on parlerait à Marie, de Cima. Elle est très originale vraiment.
Що ж до мене, то я змучена й у розпачі.
Quant à moi je suis tourmentée et au désespoir.
Я більше не їду до Рима! Я збагнула, що немає на цьому світі нічого гарного, привабливого, милого, величного, чудового, чарівного, окрім мого міста Парижа!
Je ne vais plus à Rome ! J’ai trouvé qu’il n’y a dans ce monde, de beau, d’attachant, de gentil, de grand, de superbe, d’adorable, que ma ville de Paris !
«Ось де хотіла б я жити, Любити, любити й померти.»1
« C’est là que je voudrais vivre “Aimer, aimer et mourir.
Ніколи не вмирати, усе, тільки не вмирати, який же жах це — вмирати!
Jamais mourir, tout excepté mourir, l’affreuse chose que mourir !
Мама не приїздить, нова затримка. Доведеться озброїтися всіма своїми слізьми й виявити шалений розпач, щоб умовити їх вирушити.
Maman n’arrive pas, c’est un nouveau retard. Il faudra m’armer de toutes mes larmes et montrer un désespoir fou pour les décider à partir.
Хто не знає їх так, як я, той ніколи не уявить собі їхньої вдачі, виснажливої, убивчої, нестерпної! Зволікання, смикання, бездіяльність, інертність — від самої лише думки про це у мені вся кров скипає, серце калатає вдвічі швидше, і я стаю несамовита й божевільна!
Qui ne les connaît pas comme moi ne se fera jamais une idée de leur caractère énervant, assassinant, atroce ! Lenteurs, tiraillements, inactions, inertie, en y pensant seulement tout mon sang bout, mon cœur bat deux fois plus vite et je deviens enragée et folle !
Як подумаю, що ми лишимося в Ніцці, у цьому маленькому домі без меблів, без прислуги!
Quand je pense qu’on restera à Nice dans cette petite maison sans meubles, sans domestiques !
Що ми нікого не побачимо, що я перебуду ще одну зиму сама зі своїми сукнями, що єдиною розвагою буде мені бридка опера, де я буду сама, сама, сама. Як подумаю, що мені шістнадцять із половиною! Як подумаю, що я самотніша, ніж була б сиротою. Нікого, хто подумав би про моє майбутнє, про моє життя, нікого, хто подбав би про нього, нікого, хто допоміг би мені! Нікого, нікого, нікого! Довкола мене дурні створіння, які мене люблять, які зачиняють вікна, аби вберегти мене від протягів, які подають мені манто на випадок, якщо мені буде холодно, які пильнують, щоб я лягала рано, які корчать жахливі гримаси, чуючи, як я кашляю чи чхаю!
Qu’on ne verra personne, que je passerai encore un hiver seule avec mes robes, que pour toute distraction j’aurai le vilain opéra où je serai seule, seule, seule. Quand je pense que j’ai seize ans et demi ! Quand je pense que je suis plus seule que si j’étais orpheline. Personne pour penser à mon avenir, à ma vie, personne pour en prendre soin, personne pour m’aider ! Personne, personne, personne ! Autour de moi des êtres stupides qui m’aiment, qui ferment les fenêtres pour m’éviter des courants d’air, qui me portent mon manteau en cas où j’aurais froid, qui veillent à ce que je me couche de bonne heure, qui font des grimaces affreuses en m’entendant tousser ou éternuer !
О Боже мій! Жодна істота на цьому світі не може зрозуміти мого становища! зовсім сама скрізь, сама в усьому, сама завжди, від найдрібніших речей до найважливіших. Від вибору сукні до…
Oh ! Mon Dieu ! Aucun être dans ce monde ne peut comprendre ma position ! toute seule partout, seule dans tout, seule toujours, depuis les moindres choses jusqu’aux plus importantes. Depuis le choix d’une robe jusqu’au...
Але ж я, здається, скаржуся! На що? на те, що я незалежна й цілком вільна! Та ні, я ні те, ні те.
Mais je me plains je crois ! De quoi ? de ce que je suis indépendante et parfaitement libre ! Eh bien non, je ne suis ni l’un, ni l’autre.
Я вільна замовити сукню, у дрібницях я сама собі господиня, але у великих справах скільки ж мені доводиться кипіти, стогнати, плакати, кричати. І не для того, щоб боротися з їхньою волею — її в них немає! — а з їхнім безглуздим заціпенінням. Уявіть собі розважливу людину, змушену говорити з безумцем чи з ослом: вона виснажується, силкуючись розворушити їх, вибивається із сил у благаннях, плаче, кричить, а безумець зводить на неї свої порожні очі, дивиться й переводить погляд на інший предмет так само, як щойно дивився на неї! А осел стриже вухами й втуплює в неї свої дурні очі; ні той, ні той її не зрозуміли. То хай вона розібʼє собі череп об камінь!
Je suis libre de commander une robe, dans les petites circonstances je suis la maîtresse mais dans les grandes combien il me faut bouillir, gémir, pleurer, crier. Non pas pour combattre leur volonté, ils n’en ont pas ! mais leur engourdissement absurde. Imaginez-vous un homme raisonnable obligé de parler à un fou, ou à un âne, il s’extermine à force de pousser, il s’épuise en prières, il pleure, il crie, et le fou lève vers lui ses yeux inconscients, le regarde et passe à regarder un autre objet comme il vient de le regarder ! Et l’âne remue des oreilles et fixe sur lui ses yeux stupides; ni l’un ni l’autre ne l’ont compris. Alors qu’il se brise le crâne contre une pierre !
Боже мій, любий Господи! Невже Ти не змилуєшся наді мною! Невже не знімеш цього прокляття, що тяжіє наді мною? Що я маю зробити, щоб припинити цей небесний гнів? Ах, якби ж я знала, що! Ось єдиний, справжній інтерес, могутній і серйозний. Якби хто бачив мою зневажливу усмішку, коли я сиділа за туалетом, сховавши голову в руках, і сказала собі: подумають, що я думаю про Одіффре. Якби хто бачив мою усмішку, той зрозумів би, як я про нього думаю! Я втомилася, втомилася, втомилася чекати.
Bon Dieu, gentil Seigneur ! Ne me prendrez-vous pas en pitié ! N’ôtez-vous pas cette malédiction qui pèse sur moi ? Que dois-je faire pour la faire cesser cette colère céleste ? Ah ! si je savais quoi ! Voilà le seul, le véritable intérêt, puissant et sérieux. Si on avait vu mon sourire de dédain quand j’étais à ma toilette la tête cachée dans mes bras, et que je me suis dit: on va croire que je pense à Audiffret. Si on avait vu mon sourire on comprendrait combien j’y pense ! Je suis lasse, lasse, lasse d’attendre.
Щойно я це написала, заходить тітка й старанно засуває штори.
Au moment où je viens d’écrire cela, ma tante entre et ferme soigneusement mes rideaux.
— Знаєте, — кажу я, — що треба їхати з Ніцци?
— Savez-vous, dis-je, qu’il faut partir de Nice ?
— Їдьмо.
— Partons.
— Коли?
— Quand ?
— Коли захочете.
— Quand vous voudrez.
— Я кажу вам це вже два роки, не кажіть потім, що вас застали зненацька.
— Je vous le dis depuis deux ans, ne dites pas après que vous êtes prise à l’improviste.
— Скажіть коли?
— Dites quand ?
— Ви завжди так кажете, а коли настає час, ви вигадуєте тисячу перешкод. Я давно вас попередила, що цієї зими ми поїдемо звідси, що я виходитиму у світ.
— Vous dites toujours cela et quand arrive le moment vous trouvez mille obstacles. Je vous ai prévenu il y a longtemps que cet hiver nous nous en irions d’ici, que j’irais dans le monde.
На ці слова пані моя тітка звела на мене очі, мов той безумець, поворушила вухами, мов той осел, узяла однією рукою свою коробку цигарок, другою — хустинку й спокійно вийшла. Я побігла за нею, засунула засув на дверях, звела руки до неба й кинулася на підлогу, гризучи запони ліжка, у нападі такої шаленої люті, що зуби мені цокотіли, наче в гарячці.
A ces mots Madame ma tante leva vers moi ses yeux comme le fou, remua ses oreilles comme l’âne, prit sa boîte de cigarettes d’une main, son mouchoir de l’autre et sortit tranquillement. Je courus derrière elle, je tirai le verrou de la porte, je levai les bras au ciel et me jetai par terre en mordant les rideaux du lit et en proie à une folle rage que mes dents claquaient comme si j’avais la fièvre.
Потім ця лють перемінилася на нестерпний розпач, я почала плакати й тихо стогнати, як ото буває, коли болять зуби, — у мене ніколи, дяка Богу, не боліли, але в Діни боліли, і я памʼятаю її жалюгідний вигляд.
Puis cette fureur se changea en désespoir déchirant, je me mis à pleurer et à gémir doucement comme quand on a mal aux dents, je n’ai jamais eu mal Dieu merci, mais Dina a eu, et je me souviens de son air pitoyable.
Фредерік прийшов мене втішати, поклав мені лапу на плече, а коли ця ласка мене не зворушила, наблизив голову до мого обличчя, зазирнув мені в очі й нарешті розлігся на повен зріст, аби погратися, і тоді я, не в змозі більше витримати, лягла поруч із ним і прихилила голову до його грудей, шепочучи: тільки собаки, тільки собаки!
Frédéric vint me consoler, me mit sa patte sur l’épaule, puis comme cette caresse ne me touchait pas, il approcha sa tête de ma figure me regarda dans les yeux et enfin se coucha de tout son long pour jouer, et alors moi n’y pouvant plus je me couchai à côté de lui et appuyai ma tête sur sa poitrine, en murmurant: il n’y a que les chiens, il n’y a que les chiens !
Але раптом я підвелася й кинулася в крісло навпроти великого дзеркала, звівши руки, а тоді впустивши їх собі на коліна. Коли я розплющила очі, то побачила себе в цьому кріслі: моє біле обличчя поміж рук, мої оголені й округлі руки, і вся моя ледь вбрана постать у цій сповненій розпачу позі, — і я видалася собі дуже гарною; це споглядання, що тривало кілька хвилин, повернуло мені трохи спокою, і тепер я можу писати.
Mais tout à coup je me levai et j’allai me jeter dans un fauteuil en face de la grande glace, en levant les bras et en les laissant ensuite retomber sur mes genoux. Quand j’ouvris les yeux je me vis dans ce fauteuil, ma figure blanche entre mes bras, et mes bras nus et arrondis, et toute ma personne enfin à peine vêtue dans cette pose désespérée, et je me trouvai très jolie; cette contemplation de quelques minutes me rendit un peu de calme et me permet d’écrire en ce moment.
А тепер перечитаймо з початку, щоб побачити, чи добре я висловилася. Так, коли хочете, але ніколи людському перу не наблизитися до дійсності! Творити можна, а копіювати — ніколи.
Et à présent relisons depuis le commencement pour voir si je me suis bien expliquée. Oui, si l’on veut, mais jamais plume humaine ne s’approchera de la réalité ! On peut créer, mais copier jamais.
Ах, Боже мій! Візьми мене під Свою святу опіку, не покидай мене цього разу! Я ж так молилася Тобі за часів герцога. Я щойно хотіла піти поговорити з тіткою, але навіщо? Навіщо благати людей, що можуть люди! Лише Бог може, але Бог мене не чує! Праведний Боже, Пресвята Діво, Ісусе! Я не гідна бути почутою, але благаю Тебе навколішки, так Тебе прошу! Хіба молитва не заслуга, хоч би якою малою вона була, хіба ж найнегідніші не домагаються свого силою молитви!
Ah ! Mon Dieu ! Prenez-moi sous votre sainte garde, ne m’abandonnez pas cette fois ! Je vous ai bien prié du temps du duc. Je voulais à l’instant aller parler à ma tante mais pourquoi ? Pourquoi prier les hommes, que peuvent les hommes ! Dieu seul peut, mais Dieu ne m’entend pas ! Juste Dieu, Sainte Vierge, Jésus ! Je ne suis pas digne d’être entendue, mais je Vous en supplie à genoux, je Vous en prie tant ! La prière n’est-elle pas un mérite, si petit qu’il soit, les plus indignes n’obtiennent-ils pas à force de prier !
Вірити й звертатися до свого Бога — хіба це ніщо! Боже мій, Боже мій, Боже мій. О, навіть якби я писала до самого ранку, я не сказала б нічого, крім цих слів: Боже мій, змилуйся наді мною!
Croire et s’adresser à son Dieu n’est-ce rien ! Mon Dieu, mon Dieu, mon Dieu. Oh ! quand j’écrirai jusqu’à demain je ne dirais rien d’autre que ces mots : Mon Dieu, ayez pitié de moi !
Примітки
Рядки з пісні чи поезії романтичної доби; точне джерело не встановлено. ↩