Понеділок, 30 червня 1884

Мені довелося щосили стримуватися, щоб не пошматувати ножем своє полотно. Там немає жодного кутка, зробленого так, як мені хотілося б!! І ще руку зробити! А коли цю руку буде зроблено, все доведеться переробляти!!! Ах! Лихо, прокляття.
І три місяці, три місяці.
Ні!!!
У Бастьєновій майстерні стояв великий кошик квітів. Ці квіти, здавалося, були вчорашні. Отже, пані Маккей прислала їх для самого коханого. Не знаю, чому я думала про це цілий вечір з гіркотою, із сумом, із якимось п'яним розчуленням (чому п'яним?), аж до сліз — три-чотири жалюгідні сльозини, які так і не скотилися.
Цей кошик, який він застав там, коли приїхав, доводить мене до сказу.
Це безглуздо, але це наче перепона, поставлена переді мною, від якої мене огортає сум хворої дитини.
Я розважалася, складаючи такий кошик полуниць, яких і не побачиш. Я сама збирала їх із черешками, справжніми гронами, було там навіть кілька зелених — задля кольору. І листя. Словом, чудові полуниці, зібрані мисткинею з усілякою делікатністю й кокетством, як буває, коли робиш щось незвичне. А до того ще ціла гілка червоної смородини. Отак я перейшла вулиці Севра й тримала кошик на колінах у трамваї, ретельно дбаючи про те, щоб тримати його трохи на весу, аби вітер проходив знизу і щоб моє тепло не зів'ялило полуниці, з яких жодна не мала ні плямки, ні втиску.
Розалі сміялася: а якби вас побачив хтось із дому. Чи ж це можливо!
— Та це ж заради його живопису, який того заслуговує. Пані Маккей любить його обличчя, яке нічого не заслуговує. А ось живопис.
— То виходить, полуниці їстиме картина?!
— [Викреслено: Та ні, але]