Неділя, 29 червня 1884

До церкви. Сукня із сірої альпаки, певна річ. Дуже шикарна. Сент-Аман снідає з нами.
Ми послали Жюлеві російської юшки. Наш кухар у всьому іншому не сильний, але юшки робить, як ніхто. Це чудові бульйони; надто бульйони з птиці, як той, що ми послали, і курка була в ньому, як роблять у Росії. Учора ввечері я питала в російській крамниці на Маделен, чи не можна було б дістати свіжої ікри. Але в цю пору...
Ні, ви тільки уявіть, що я сама йду до крамниці.
Я, що велю купувати собі рукавички й рушаю кудись лише тоді, коли треба приміряти сукню.
Розалі каже, що він мені віддячить за це наступного року, буде здоровий і членом журі. Ця добра Розалі мене добре знає й відає, що в мене завжди є свої дрібні розрахунки. Але не цього разу. Ні, слово честі, це геть безкорисливо.
Мене тішить бути материнською й думати про юшки. Мене, що ненавиджу морочитися такими речами.
Мені здається, що я зволю зійти на нижчий щабель і що це дуже гарно.
Якби він хоч був мені за це вдячний. Тільки ці пані такі дурні, вони одразу ж уявлять собі...
Через те, що я заходжу до крамнички, або через те, що я пішла до буфетної сама подивитися на юшку. Це правда, що для мене це доволі незвичайно, але мені це здається цілком простим! А ці пані кидаються в це стрімголов, мені досить висловити думку, щоб вони її перебільшили, мені досить натякнути на якусь манеру, щоб вони...
Так, коли це їм аж ніяк не заважає, коли це їх тішить. Бо Жюль їх тішить!.. і якщо вони побачать, що він тішить і мене, іншого бога вже не буде. Усе буде задля Жюля. Уже й так. Аби лиш він зволив прийняти наші шани.
Зрештою...
він був такий у захваті від вишитої серветки! Ніщо не потішило мене так, сказав він учора, нічого не могло бути любішого, я був далеко, хворий, а про мене подумали!
Він обізвав журі віслюками!
Бо ж вони погано мене розмістили!
Так, вони погано мене розмістили! Біля дверей! У місці, де полотно щомиті могли проштрикнути. Як це! Через те, що я надсилаю лише невелику картину!
Невелика картина — а чи відомо, що то означає написати невелику картину, як ця! Я б на них подивилася! Ті, хто такі писав, знають! І через те, що моє полотно не «значне», вони ставлять його біля дверей! Люди, які знають, що мене нема, що я нездужаю... Усілякі підстави бути ввічливими, бути люб'язними, розмістити мене шанобливо; так, митці й друзі так і зробили б, але вони — віслюки! А віслюки цього ніколи не зроблять! Ах! Я ще ніколи не висловила всього, що про це думаю.
Це щоб довести вам, наскільки варто перейматися їхніми віслючими судженнями!
Десятеро з них знають, що мають, а решта!..
— Та добродію, я не побиваюся за їхньою медаллю... тільки тому, що це було несправедливо, її дали якимось...
На слові справедливо він усміхнувся так, що це краще за всі промови дало мені взнаки, що на справедливість і справді треба перестати розраховувати.
Як, справді? Він каже, що справедливість можна знайти в трьох-чотирьох людей, але ніколи — у сорока.
Я-актор питаю себе: Як, невже треба перестати вірити в справедливість!
А я-глядач відповідає: Як, родино моя, невже ти й справді в неї віриш?
Що ж, так, присягаюся, що вірю, але добре бачу, що від неї доведеться відмовитися.
Гаразд! Розалі, несучи юшку, бачила покоївку, яка розповіла їй, що пані Маккей учора прислала овочевий заливний холодець!
— Це дім, сказала вона, де дуже люблять пана, як і у вас.
Я не ревнива, але це відбиває мені смак до куховарства. Тьфу!
То ось що я хотіла б знати. Вони обожнюють одне одного, гаразд. Він хворий, мов пес, і їде до Алжиру з матір'ю. А дама лишається тут, дає бали, влаштовує свій особняк і свої стайні.
Я думала, що це скінчилося. Він повертається, а вона не весь час у нього, зрештою... Матір. Але вони друзі, заливне тому свідок. А покоївку, що в Бастьєнів, прилаштувала туди рік тому прислуга Маккей. І коли ця доброчесна особа дає бал, Жюлева покоївка йде помагати її слугам. [Викреслено: Усе це]
А коли він по шість-сім місяців сидить у Дамвіллері, вона ж туди не їздить?.. Зрештою, якщо це не скінчилося, то чому вона не буває з ним частіше? Можна було б подумати, що це дама, яка боїться скомпрометувати себе? Ну ж бо... Що це означає?
Я нічого в цьому не розумію.
Маккей чи приятелі-чоловіки — байдуже... коли вже його так панькають... Я залюбки буду геть мила, але не для людей, яких це не здивує. Я для нього не менш добра, ніж інші. Тож нема мені підстав там бути. Якби він був покинутий, тоді інша річ, а так... Ні. Отже, вони листуються... або принаймні її одразу сповістили, гаразд, мене теж. Але зрештою — на чому ж вони стоять? Коханий чоловік, такий хворий, мені здається... О! Може, вона буває там щодня, та що я зрештою про це знаю? Ну а матір? А якщо Маккей удає велику даму? Тоді все гаразд. Як вона пояснює йому свій статок? Невже Бастьєн не делікатний? Чи обдурений, як стільки інших? Чи, може, пані Маккей чиста, і все, що кажуть, — то лиш наклепи?
А може, вона успадкувала від якогось родича? Усе можливо. Вона бувала в Картрайт, але більше туди не ходить. Я теж бувала в Картрайт, і про мене теж можна наплести дурниць, надто шість-сім років тому! І все ж!
Я б мала менше за будь-кого вірити тому, що кажуть? А проте чоловіки казали мамі, що ця цнотлива Офелія була б гідна головувати в дамах-патронесах нічліжки для бездомних... у найгрубішому значенні цього слова.
То що ж? Гаразд, можливо, це в минулому, і тепер вона забагатіла й працює вже хіба що як аматорка...
А далі?
Губишся в здогадах.
Досить куховарства. Досить.
Найдивніше те, що я бачу вади в Бастьєновому живопису. Я дивлюся на його картини й думаю, що ось це чи те треба було б інакше... як коли я дивлюся на те, що роблю сама.
На моїй хустинці дві краплі крові. Я пишу Потенові. Навіщо.
Чи я й справді хочу жити? Моє життя нічого не варте, і ніщо мене з ним не пов'язує.
До Неї сьогодні ввечері з Ґаярами, священником і його шістнадцятирічною донькою. Доки йшлося про те, щоб їхати вперед, усе було ще нічого; було навіть дві приємні зупинки. Одна біля човнів, друга біля залізниці. Але повернення! Усі втомлені, і розмова страшенно мляво тягнеться. А я думаю про інше. А пан Ґаяр кудись вислизнув. Дістане добрячого прочухана від дружини.
А мама, як і в усіх випадках, коли треба бути веселою, похмура й зловісна.
Ах! Яка ж мізерія це життя, як Мопассан має рацію. А він же чоловік, йому тридцять три роки, він кохав і... усе, що з того випливає. Він знає все. І не знайшов нічого, крім порожнечі!
А я? Мистецтво? Я вже не знаю, що робити. Нова картина мене оживить, а поки що я почуваюся ніби пропащою!
Я прочитала «Сафо» і знаю, що таке співжиття... А ще пані Маккей чарівна, тепер вона має всі чесноти, бо багата й удає світську жінку. А хвора мавпа з вулиці Лежандр від неї шаленіє. Якою ж загребущою натурою треба бути, щоб хотіти всього без поділу! Та що мені до того! Ми друзі, він вважає, що я талановита, і він мене любить. Чого ще треба? Ну ось бачите! Зрештою, чого ж я хочу? Чого? Чого? Чого?
Щоб він позбувся Офелії, щоб я навідувала його й розраджувала хворого і щоб він кінець кінцем мене покохав.
Ось так. Це чітко й це правда.
Саме так і треба казати речі, замість того щоб ходити манівцями.
А тепер, якщо ви спитаєте, чому я цього хочу? Що ж, бо життя сумне і бо мені здається, що це було б чимось добрим.