Субота, 28 червня 1884

Отож ми їдемо на вулицю Лежандр.
1872 року в Ніцці в нас була мавпа на ім'я Філібер, що померла від якоїсь повільної хвороби. Її клали на терасі вілли, на сонці, на соболину шубу, і вона лежала там із виснаженим, наче в людини, виглядом, з побільшеними очима й нервовими рухами. Ось так.
Якщо це й не точнісінько так, то дуже схоже. Спершу він підводиться, щоб нас прийняти, і робить кілька кроків кімнатою; мені здалося, що йому ніби соромно показуватися таким зміненим.
[Навскоси: Матір вийшла.] Дуже змінений, о! Дуже змінений. Але хворий він не на шлунок, я не лікар, але голова в нього не на те схожа. Він має вигляд... майстерняні плітки, певно, мають рацію.
Словом, він видається мені таким зміненим, що я лише кажу йому: Ну ось ви й повернулися.
Він не відразливий. І одразу такий милий, такий приязний, такий прихильний до мого живопису, усе повторює мені, щоб я не журилася медалями, успіху досить, усі бачать, усі знають, тощо, тощо.
Я смішу його з його хвороби, кажучи, що вона була необхідна й пішла йому на користь, бо він уже починав гладшати. Архітектор, здавалося, був у захваті, бачачи свого хворого таким веселим і таким милим. А я, підбадьорена, стаю балакучою. Він робить мені компліменти щодо моєї сукні, ба навіть щодо держака моєї парасольки. Це собача голівка від Дюпюї, якої вульгарне око й не помітило б. Сукня з сірого батисту (тепер усі мої сукні сірі) з ліфом, зав'язаним так гарно, що він це зауважує.
Він двічі затримує нас, каже мені чарівні речі про мій талант і жартує зі мною з безлічі дрібниць.
Він посадив мене собі в ногах на кушетці... Бідолашні худі ноги... Побільшені й дуже ясні очі, скуйовджене волосся. Але він дуже цікавий, і оскільки він про це просить, я ще навідаю його.
Архітектор, що проводжає нас аж униз, теж мене про це просить: «це так тішить Жюля, він такий радий мене бачити, він каже, що ви дуже талановита, присягаюся».
Я наголошую на тому, як мене зустріли, бо я цим дуже задоволена. Мені хотілося б бачити цього старого художника щодня й повертатися до Парижа, щоб догоджати його хворобливим примхам.
Чи прийде пані Маккей його навідати?
У мене ж це материнське почуття, дуже спокійне, дуже ніжне, яким я пишаюся, мов силою. Він видряпається, це напевно.
Ви ж розумієте, мені хотілося б, щоб я була потрібна йому, цьому... бідолашному дитяті, це ж так весело — бавитися, прибравши вигляду доброго ангела...
Зрештою, усе це ще не те... але щось у цьому є.
Ах! Він напоїв нас водою Сен-Гальм'є з лимоном. Оце зворушливо.
Маленькі Сарицькі поїхали сьогодні ввечері, ми посадили їх у вагон. Останнім часом вони весь час бували в нас. Зрештою, двоє чарівних створінь, добрих, щирих, добре вихованих, словом, дуже рідкісних. Ми разом навчали папужку імені Бастьєна-Лепажа. Вони дуже мною захоплювалися, надто старша, хвора.