П'ятниця, 30 травня 1884

Пані Заронди — кумедне маленьке створіннячко. Її чоловік, як ви знаєте, сенатор, а ще претендує на те, що він учений, людина начитана, людина непересічна, він переклав чужою мовою російські шедеври й носив жалобу по Ґамбетті. Пані Заронди — маленька карлиця, яка, певно, була гарненька, у неї семеро дітей, найстаршій двадцять два роки, і тик у правому оці. Теж начитана. Під час свого першого приїзду до Парижа вона ходила в Одеон на «Северо Тореллі», драму Франсуа Коппе. Перейнявшись до глибини душі, вона пішла й попросила в театрального консьєржа адресу автора, щоб висловити йому своє захоплення. Ось чого не побачиш у Франції. Захоплення справжнього, наївного й не боязкого перед сміхом.
Тож вона пише Коппе, дістає в нього аудієнцію, пише йому з Рима, привозить йому картину, копію мадонни. Поет дякує їй за картину, висловлюючи жаль, що не може висловити їй цього особисто, бо зайнятий.
Вона стара, але це не виправдання, це негарно. Пані Заронди не занепадає духом і не думає, що це може набриднути йому, цьому віршомазові, і що, зрештою... Тож позавчора мені доручають скласти телеграму Коппе.
Добродію,
Я лишаюся до суботи, мене змушують до цього чотири захоплені панночки, які взяли з мене присягу, що я покажу їм Франсуа Коппе. Хоч би як ви звикли до тріумфів, ви не можете знехтувати цим, за яким — молодість і справжнє захоплення. Тож скажіть нам, коли на вас чекати.
Зое Заронди.
Учора надійшла картка Франсуа Коппе з Французької академії, який матиме за честь з'явитися до пані Заронди в п'ятницю о пів на другу — щонайпізніше о другій. І о другій він був тут. Мама, пані Заронди, панночки Сарицькі (Зоїні небоги), Діна і я.
Він зроду не потрапляв на таке свято й, певно, уявив себе Віктором Гюго. Знаєте, я ставлюся до Коппеєвих віршів цілком спокійно, але мене зарахували до чотирьох захоплених панночок, однак він мав помітити, що я не така дурненька, якими видавалися інші. Канробери вечеряли з ним у княгині Матильди, і він розмовляв із Клер, і я кажу йому про це.
Він умощується в крісло, п'є чай і курить. Чайний столик приносять уже сервірований, мов у театрі, і настає мить, коли всі ми шестеро дивимося, як він п'є свій чай!
Цей великий поет це зауважує й доходить у своїй люб'язності до того, що просить показати йому мою майстерню й каже мені на прощання дати йому знати, коли в мене буде якась нова картина для огляду. Це доволі приємний чоловік, але зовнішність його трохи дивує. Невиразна схожість із Наполеоном, погані зуби й вигляд священника.
Та все одно я рада з ним познайомитися; у нього блакитні очі, і він раз у раз дивився на мене, говорячи, ніби силкуючись побачити, що я думаю. Загалом він, певно, дуже ніяковів, цей парижанин, посеред такого серйозного захоплення. Я таки намагалася бути... Але ці пані були в полоні.
[Навскоси: Коппе молодший за Тоні, а видається набагато старшим.] Щойно він пішов, приходить Тоні. Дивовижний цей чоловік, бо йому майже сорок шість років, а сьогодні, у сірому костюмі й при денному світлі, я даю йому тридцять п'ять, і то щедро; ну ось хлопець, син великого митця (почесна медаль) тощо. Його картини можна не любити, та однаково офіційно він великий митець, та й сам митець, гарний, як білий день, добре вихований, доволі дотепний... Усе, здається мені, зійшлося так, щоб він міг збирати найвишуканіші любовні врожаї.
Що ж, у нього лише дрібні звички з дрібними натурницями, яким до того ж байдуже. Це справді дивовижно. У житті бувають цікаві речі. Не те щоб особисто я вважала його аж таким чарівним, але загалом це дуже гарний хлопець, і навіть я, якби хотіла чи могла... розважатися, як стільки інших дам, не вважала б Тоні неприємним. Тільки в мене ідеї, що... і я волію малого й бридкого Бастьєна-Лепажа чи гладкого Золя, якого я ніколи не бачила.
А проте я вважаю, що дуже дурна, бо не займаюся серйозно єдиним, що того варте. Єдиним, що дає всі щастя; що дає забути всі злигодні.
Кохання. Так, кохання, певна річ. Двоє людей, що кохають одне одного, мають ілюзію своєї абсолютної досконалості, моральної й фізичної. Передусім моральної. Істота, яка вас кохає, справедлива, добра, вірна, великодушна й готова просто й без зайвого здійснювати героїчні вчинки.
Двоє людей, що кохають одне одного, мають ілюзію всесвіту чудового й досконалого, такого, яким його мріяли філософи на кшталт Арістотеля й мене. І ось у чому, гадаю, велика принада кохання. У родинних зв'язках, у дружбі, у світі — усюди визирає кінчик вуха людських бруднот: тут зблиск зажерливості, там дурості, там заздрості, ницості, несправедливості, підлоти. [Зачорнено: А ще навіть друг] найкращий має свої приховані думки, і, як каже Мопассан, людина завжди самотня, бо їй несила проникнути в потаємні думки найкращого друга, який сидить навпроти, дивиться на неї й щиро їй звіряється.
Що ж, кохання звершує диво злиття душ... Ти тішишся ілюзією... та байдуже, те, у що ти віриш, існує! Це я вам кажу. Кохання являє світ таким, яким він мав би бути, якби я була Богом.
То що ж тоді?
Сьогодні ввечері ми йдемо до маркізи де Кастроне; це ще одна паризька цікавинка.
Пані Маркезі — у мистецькому чині — дуже знаменита викладачка співу, що виховала знаменитих учнів. Виявляється, ця дама заміжня за неаполітанським маркізом, де Кастроне де ла Рохота.
До того ж вона двоюрідна сестра барона Османа. До того ж Сент-Аман вихваляє її в газетах. Виходить доволі цікавий салон, де чути чудову музику. Її донька чарівна, вона приходила нещодавно, пам'ятаєте, з пані Пернетті (з дому Османів).
Тож сьогодні ввечері ми йдемо туди. Там пані Краус, Діас де Сорія, Невада, віконтеса де Тредерн, княжна Жанна, Жіди, Рандуен тощо.
Пані де Тредерн — велика дама, якій цієї зими зробили шалену рекламу як аристократичній співачці.
Вона гарненька, схожа на ситу перепілку; страшенно багата й співає доволі добре.
Загалом один із рідкісних прийнятних талантів вищого світу.
Я в чорному й розмірковую про філософію кохання, а заразом про кохання філософів. Суть речей; а всі ці люди довкола мене мали реальні турботи, безпосередні інтереси, поки я плавала в абстракціях...