Четвер, 29 травня 1884

Пролихоманивши цілу ніч, я в шаленому роздратуванні, яке ще й посилюють пані Заронди, читаючи мені вірші Коппе, а потім Жак, не позуючи. Словом, такий стан знервованості, що аж до божевілля. Готова бити людей, які з тобою вітаються, усе дратує, дражнить, доводить до сказу. Річ не в медалі, а в безсонній ночі та в тому, що не чую. Я надто нещасна, я хочу вірити в Бога. Хіба не природно шукати якоїсь чудотворної сили, коли все довкола — злидні й нещастя і нема рятунку.
Намагаєшся повірити в Силу понад усім, яку досить тільки покликати... Ця дія не несе ні втоми, ні образи, ні приниження, ні нудьги. Молишся.
Лікарі безсилі, просиш дива, яке не приходить, але в ту мить, коли його просиш, ти втішена. Це дуже мало.
Бог може бути лише справедливим, а якщо він справедливий, то як же так. Секунда роздуму — і вже в це не віриш, на жаль!
Навіщо жити? Нащо тягти таку мізерію.
Смерть має принаймні ту перевагу, що дає взнати, що ж воно таке, оте славнозвісне інше життя... Хіба що там нічого нема — зрештою, чи ж знаєш, коли помираєш.
Для мене вже нічого не може бути. Я істота неповна, принижена, кінчена.
Нічого. Нічого. Нічого.