Неділя, 25 травня 1884

Що я роблю від 1 травня? Нічого.
209
А чому? Ах! Лихо. Я повернулася із Севра. Ах! Це жахливо. Краєвид так змінився, що до нього вже не можна торкатися, це вже не весна. А ще мій яблуневий цвіт пожовтів (на картині), я туди додала олії. Та й узагалі я дурепа. Я це підправила, побачимо. Але цю картину треба закінчити.
Через Салон, газети, дощ, Айєма й усі ці дурниці я змарнувала двадцять п'ять днів. Це безглуздо, але вже по всьому.
Пані Заронди, повернувшись із Рима, проведе кілька днів у нас, перш ніж їхати до Росії. Її донька вже там.
Мою медаль вирішують голосуванням сьогодні.
Четверта година. Щойно лив дощ як із відра.
Торік я була певна, що отримаю її, і мене мучило зволікання з певними новинами.
Цього року це непевно, я набагато спокійніша; рік тому я мала її отримати, але боялася несподіванки, і це мене дуже мучило. Дістати її й водночас не дістати, дістати за пастель — це доводило мене до розпачу. Тепер, коли я розумію, яка та пастель прекрасна, це мене тішить.
Цього року це «так» або «ні». Дуже чітко. Якщо «так», я дізнаюся про це сьогодні ввечері близько восьмої. Тож я сяду по-турецькому у велике крісло під вікном і дивитимусь у те вікно, спершись на спинку згаданого крісла. І так чотири години?
Усе це не важило б і міліграма, якби я добре чула.
Ось воно, жорстоке лихо. Таке жорстоке, що я вже й не нарікаю на нього, як ви, певно, помітили. Є речі надто жахливі, про які не можна говорити навіть наодинці із собою.
Двадцять на шосту. Не те щоб я нудьгувала набагато більше, ніж тоді, коли сиджу без діла, нічого не чекаючи. А ще ця олія, що зіпсувала мої квіти. Коли я це побачила, у мене чоло вкрилося потом. Сподіваймося, що це не надто впадатиме в око...
За дві години я знатиму.
Ви, може, гадаєте, що я дуже мучуся. Ні, кажу вам, не набагато більше, ніж коли мені трапляється провести пообіддя без діла, на самоті, роздратованою.
У будь-якому разі завтрашні газети сповістять мене про результат.
Двадцять на сьому. Я здихалася старої Заронди, яка конче хотіла почитати мені вірші Коппе, перед тим показавши картини, що їх її донька намалювала в Римі. Дитячі малюнки.
210
Ці пані внизу зі священником.
А я розчавлена очікуванням, наче в гарячці й уся мокра, з легким головним болем.
О! Я її не отримаю, і дратує мене це через дурне мамине хвилювання. Я не хочу, щоб хтось вламувався у двері моїх справ і поділяв мої почуття. Я страждаю від цього, мов від безсоромності.
Хай я в огні, чи в поту, чи в чому завгодно — інші мають дати мені спокій. А мама ще уявить собі, що я страждаю, і це мене обурює.
Душно й туман! У мене стиснуло горло, аж до щелеп і вух.
Тридцять п'ять на восьму, мене кличуть вечеряти. По всьому.