Вівторок, 20 травня 1884

О десятій у Салоні з паном Айємом. Він каже, що моя картина така добра, аж думають, ніби мені хтось допомагав. Це жахливо.
Він зважується сказати ще й те, що Бастьєн ніколи не вмів компонувати картину, що він пише портрети і що його картини — то портрети. А ще, що він не вміє писати ню. Цей єврей дивовижний, він говорить про медаль і займеться цим, він знає всіх членів журі, тощо, тощо.
Звідти ми йдемо до Тоні. Схвильовано я розповідаю йому, що мене звинувачують, ніби я не сама написала свою картину. І мама теж.
Він про це не чув, каже, що в журі такого нема і що якби хтось таке сказав... він був би поряд.
Він вважає, що я схвильована куди більше, ніж насправді, і ми ведемо його снідати до нас, щоб він нас заспокоїв. Він щедро роздає втіхи: як можна так усім перейматися, тощо. Такі бруднóти відкидають ногою. Тощо.
Хотів би я, щоб це сказали в журі при мені, мовить він, я був би нищівний. Якби хтось наважився таке сказати, я б його знищив.
Ах! Та просто-таки. Бо таке звинувачення — річ дуже серйозна. Я б притиснув його до стіни, щоб він уточнив, і стер би на порох. Ах! Геть дощенту.
— Ах! Де там, добродію.
— Та ні, тут не йдеться про жодну дружбу, це просто тому, що це правда, і я знаю її краще за будь-кого.
Він знов повторює нам ці добрі речі, а ще — що в мене є шанси здобути цю медаль, ніколи не знаєш, але шансів у мене, здається, чимало.
Ми заїжджаємо по панночок Сарицьких і ведемо їх на торги до готелю Друо, а потім до Салону.
О шостій, щойно я встигла надягти халат, аж ось знову Айєм!
Він, безперечно, хоче, щоб я добре затямила, що він поклопочеться про мою медаль, він дає мені це зрозуміти на всі лади. Я тебе наскрізь бачу, о сину Ізраїлю! Ти занюхав, що тисяча франків нас не вразить і що ми здатні віддати тобі полотно, якщо ти вдаватимеш, ніби даєш нам медаль.
Він питає, кого я знаю в журі. Та насправді майже нікого. Лише Тоні. А ще Каролюса, Жерве й Кабанеля — щоб бачитися з ними раз на рік.
Але цей Айєм метушиться! Він був у Казена, у Еннера, піде до Рену, до Ролля, та хтозна ще до кого. Зрештою, доводиться вірити, що в мене є шанси... і що мій живопис цікавий. Він не робить цього задарма. «Так, ваша картина безперечно сильна, не Е. Бастьєн мене привів, це я попросив у нього, я ще раніше помітив вашу пастель; бо я знаюся на цьому, у мене нюх... Знаєте, я не роблю вам компліментів, компліментів!»
«Ах! Якби Бастьєнові стільки не нав'язали, він зробив би щось зовсім інше! Ви ж не хочете, щоб я вам це робив... Та загалом вашу картину можна обстоювати (бачите, до чого хилить, аби применшити мене й роздутися самому), і я радо ламатиму за вас списи...»
Ах! Та годі вже!
Він забирає вирізки з головних газет: «це може придатися».
«Та будьте спокійні, якщо буде добра новина, я приїду того ж вечора».
Яка ревність. Це викликає в мене недовіру. Він хоче випросити собі якусь голівку.
Кажуть, Тоні каже, що Дюез дуже любить мій живопис. Дюез у журі. Але всі старі будуть проти мене.
Зрештою, я цілком спокійна, заклопотана своєю хворобою й тим, що робитиму нового; цей Салон і ці картини — то минуле, я вже дивлюся вперед. Якщо медалі в мене не буде, то картину мою однаково надивилися.
Мама приголомшена очікуванням цієї медалі, і ось вона в ліжку з якимись нервовими судомами, вона ледь не плакала цілий день. Ні!