Середа, 21 травня 1884

[Викреслено: Загалом] мамина поведінка мала б зворушувати, бо це сама наївність, але це таки дратує, дратує, дратує... О. Так. По-перше... Ні! Просто вона до такої міри несповна! І це, чого доброго, кінець кінцем передасться й мені.
Жюліан приходить сьогодні на вечерю, він не хотів приходити, каже, бо не має доброї новини. Що ближче той момент, то більше всі його люди замикаються в собі, і він не може витягти з них нічого певного. А починалося добре, але коли момент настає, кожен тримається насторожі. І тоді мама голосом, якому силкується надати спокою:
— «Добродію, а проте торік ви наперед сказали, що це певна річ. І так сталося. Ви це передбачили».
Це означає, що коли він не каже нічого певного, то не тому, що ми в критичний момент, а тому, що шансів менше.
Ці люди нестерпні. А я, така спокійна, боюся, що ось-ось почну хвилюватися.
До мене, Айєме! Хотіла б я вірити, що ти й справді стараєшся, паскудний єврею.
Ми прочитали кілька листів Мопассана, на тому й минув вечір. Його надзвичайно тішать і мої, і його власні. Ах! Жюліан — вдячний слухач. Він трохи здивований моєю слабкістю перед мерзенним листом Мопассана, він ніби зробив відкриття: я лише хвалькувата зухвалиця, у глибині душі дитина, яку валить з ніг одне грубе слово. Він каже, що можна було б, що якби я зачекала бодай два дні з відповіддю, я б написала йому такого, що він лишився б хлопчиськом на все життя. А поспішивши, я виказала себе дівчинкою — дівчинкою, яка бачить, що доросла людина, її кумир, чинить щось бридке, і яка від цього знищена.
Він каже, що мій лист, той, який спричинив усю цю гидоту, мав влучити в нього... у саме яблучко. Ні, він нізащо не повірив би, що це його так зачепить, хоч і думав, що зачепити воно мало б усе одно. Бо цей Мопассан — серцеїд, і його поза — мріяти про життя в гаремі на Сході; Боже милостивий. Ми...
Ах! Мабуть, я його зачепила, його, що корчив із себе...
Зрештою, ходімо спати.