Неділя, 18 травня 1884

[Викреслено: Моя родина мене вб'є] На вечері пані Ґаяр, Багницький. І Еміль Бастьєн, дуже зворушений моїм листом. Він привітався зі мною геть інакше, і кілька разів я бачила, що він дивиться на мене з ніжністю — цілком чесною, цілком пристойною. Я ж написала йому так лагідно: «нікому про це не кажіть, щоб уникнути пліток, нехай це лишиться між нами».
І ось ми друзі через нашу спільну ніжність до великого Жюля. Побачите, що буде далі.
Багницький каже мені (я поверталася з лісу, куди їздила з панночками Сарицькими, що проїздом тут; їхній батько, який колись хотів одружитися з мамою, став великою персоною, і тепер мама упадає коло його доньок), що в художника Боголюбова говорили про Салон і що хтось сказав — цей хтось був митець, якого він, звісно, не схотів назвати, — тож цей хтось сказав ось що: «Є один дуже добрий Бастьєн-Лепаж, підписаний Башкирцевою.»
Оскільки я вся затремтіла, бо передбачала це, архітектор каже мені заспокоїтися.
— Та ви ж не знаєте, що кажуть! (ми говорили російською)
— Знаю, ходіть-но, я вам скажу.
І в передпокої він заходиться мене втішати: що це безглуздо, що ніхто в це не повірить, і що коли моя картина схожа на роботи його брата, то лише тому, що я, як і він, шукаю правди й щира перед природою, тощо. Зрештою, я почувалася винною й мало не повірила, що він має лютувати на мене через ці наклепи.
Бо це таки ганебно — і для Жюля Бастьєна-Лепажа не менше, ніж для мене! Що ж, цей чудовий чоловік утішає мене, як уміє, заспокоює; я майже щаслива, так я боялася, що все це виставить мене так, ніби я наслідувала Бастьєна-Лепажа й компрометую його, і... Цей чоловік мав би лютувати за брата. А я дивлюся на нього як на вірне відлуння його брата... Гаразд, тож я дуже засмучена й нарікаю на людську підлоту — почасти, щоб мене заспокоїли, втішили й пригорнули пані Ґаяр, Багницький та Еміль; двоє останніх говорять зі мною, мов із дитиною, і зрештою цілують мені руки. По суті, мене тішило викликати співчуття, а надто Еміль, який трусив мене за руку, кажучи: ну ж бо, будьте вищою за це. Ви — сила, тощо. Ви й уявити не можете, якої ваги я надаю словам цього хлопця.
Бо це сама щирість у плоті. Це навіть смішно. Мені трапляється сказати, сміючись, що я найбільша з мисткинь, і цей чарівний наївняк поважно мене спиняє: «ну ж бо, ви не можете так думати, навіщо так казати, коли маєш справжній великий талант».
Часом він трохи дурнуватий, але він митець, і його судження неабиякі, я ж бо вважаю їх Жюлевими, що цілком природно.
Отож я сиділа й сумно казала, що життя гірке, а мама [Викреслено: дуже дурна] весь час втручалася й псувала всі мої ефекти, сприймаючи це як трагедію та лізучи мене заспокоювати. Що вона собі думає! Ні, це безглуздо. Годі й уявити! Вона хотіла переконати мене, що Багницький вигадав це, щоб мене подражнити, або що той пан, який це сказав, сказав це навмисне, аби мене розлютити, «знаючи, певно, мій характер».
Це маячня, чи не так? Грандіозна. Уявіть, сказала я їй згодом, що я справді, до глибини душі вражена цими плітками. Невже ви гадаєте, що ваші недоумкуваті слова мене заспокоять? Ні, з цією жінкою нема ради.
[Викреслено: І заводити зі мною суперечки на публіку, чого не годиться робити!!!] Вона вважає мене дурепою, бо щомиті, тільки-но я чимось невдоволена, вона каже, що я помиляюся, що все не так, і вигадує дитячі брехні, щоб мене заспокоїти. Що мене сказить. Але все це — дрібні закуски. Ось головна страва. Перед пані Ґаяр, перед Багницьким, якого архітектор ледь знає, вона заходжується вибовкувати всю історію з лікарями, з тією жінкою із Сонми, з Жюлевою хворобою, наголошуючи на подробицях його страждань і небезпек, що йому загрожують. Бо щоб збагнути всю жахливість цього, треба знати, як цей чоловік обожнює свого брата і яке принизливе й страшне горе для нього — чути, як байдужі люди розводяться про братову хворобу. Він замикається, щоб йому про це не говорили. Там [Зачорнено: два нерозбірливі рядки] Приємно це слухати... А пам'ятаєте, як я приймала й як приймали в нас ту Музе, що писала мені, ніби я при смерті, й радила того чи того лікаря.
І то після того, що я написала. Ах! Це було так дурно, так безглуздо, так нетактовно, так незграбно... А я ставала недоумкуватою, базікалом, байдужою!
Це буде мені наукою, наукою, наукою! Навіщо я їм це сказала? Ах! Лихо!
Ні, ви тільки уявіть собі їхні незграбні лапи, запхані в мої сердечні приязні. Ах!
Четверта ранку. Діна, бачачи, що я лютую, скільки могла, затримувала Еміля й Багницького, щоб було вже надто пізно для родинних з'ясувань. Це нічому не зарадило... Я виклала їм усе це між другою й третьою ночі, у маминій кімнаті. Чи ж можна таке уявити! Ах! Ці люди мене вб'ють. Якби я ще просила їх мене підтримати — ні, я навколішки благаю їх дати мені спокій, та й по всьому! Оце й усе. Спокою, спокою, спокою! Лишайтеся осторонь. Осторонь — і край.
Щоб я мала свободу нарікати й говорити про людські злигодні, філософувати з тими, хто приходить, без того, щоб мені влаштовували безглузді сцени.
Загалом мені лестить галас, що його зчиняє моя картина. Мені заздрять, мене обмовляють — я дещо собою являю. Тож мені цілком дозволено трохи покрасуватися, якщо мені так до вподоби. Але ні, я кажу засмученим тоном:
— Невже ви вважаєте, що це не жахливо й нема від чого занепасти духом! Я витрачаю шість років, шість найкращих років мого життя, працюючи, мов каторжанка; нікого не бачачи й нічого не зазнаючи від життя! За шість років я роблю щось добре, а кажуть, що це не я! Винагорода за стільки мук обертається на жахливий наклеп!!!
Це я кажу, розпростершись на ведмежій шкурі, з безвладними руками, водночас щира й позерка. І ось моя люба мама сприймає це буквально (а це ще не все — уявіть, що я справді в смертельному розпачі: не ці дурні вигадки й наївні брехні мене втішать) і [Викреслено: ляпає не до ладу!!!!!!!]
Я все повторювала це, і що мене зведуть у могилу, тощо. Сидячи на сходах і кричачи досить голосно, щоб було чути з кімнати. У мене аж горло набрякло. Я не ляжу спати. Тільки, лишившись на самоті й піддавшись своїм нездоланним поривам веселощів, я бавлюся, видаючи звуки лютого звіра, щоб налякати Коко, який ніби божеволіє й підстрибує, [Зачорнено: наче] до нього прикладають електричний струм. Зрештою він конче хотів піти з Розалі, дивлячись на мене з жахом.
Бо він дивак: що дужче він мене боїться, то міцніше тулиться до мене, тобто ось як — він тікає, мов несамовитий, а коли я його кличу, кидається мені в обійми з похиленою головою, ніби у відчаї й воліючи покінчити з усім одразу, ховаючи носа мені в шию й тремтячи. Бідолашний старий.
Ось уже білий день, і ми дочекалися наступного дня.
Понеділок, 19 травня 1884
Без сну. Я була надто збуджена, зараз п'ята ранку.
Пишучи, я трохи заспокоїлася.
Ні, послухайте, це гнітюче. Це буде мені наукою — казати їм бодай щось. Та й справді, що за думка — розповідати їм, що я пишу архітекторові інтимні речі й мрію його врятувати! Ах! Бідолашна моя. Це мов букет ніжних квітів, на який сіли. Але ж і дурна я, що це розповіла. Хоча, оскільки це річ така проста, така чесна, така чиста, я, кажучи це, навіть не думала про якісь... земні почуття...
Це буде тобі наукою. Але мама таки дурна, і я лютую тим дужче, що вона змусила мене дати це зрозуміти тим, хто був тут учора. Це принизливо.
Зрештою... Це незбагненно. Ми сваримося ціле життя, і ось вона надумала встрявати в мої... почуття.
Ах! Хай йому грець!
І це завжди так позбавлено такту й делікатності, що я виходжу з цього обідраною. Це речі надто крихкі, навіть найніжніший, найулюбленіший із друзів ризикує бути важкоруким, торкаючись їх, а мама [Викреслено: мені не подруга. Це мама, я люблю її, бо це] мама, бо так заведено, [Викреслено: але особисто вона лише дратує мене й ранить.]
І буде дедалі гірше. Бо вона мене обожнює й до краю боїться мені не догодити, через що незграбності й дурниці подвоюються, адже в глибині душі в неї непохитне переконання, що вона дуже розумна, а я — дитина. Усе це непоправне.
Бо ці пані надто простодушні. Приклад: я п'ю козяче молоко, щоб поправитися, і п'ю його із задоволенням. Гаразд, сьогодні ввечері Діна велить подоїти козу (коза живе в оранжереї, на сходах і в саду), і оскільки вона знає, що я терпіти не можу, коли мені кажуть, що робити, вона заходиться плести хитрощі, щоб я не помітила, що вона нагадує мені випити молоко.
Вони так допекли мені ліками й піклуванням, що досить їм сказати: зроби те-то — і я стаю дибки, мов скажена. Саме так вони змушували мене робити надзвичайно дурні речі. Тож, боячись відвернути мене від моєї кози й водночас бажаючи нагадати мені випити молоко... Хитрощі, які я одразу розкушую і які мене обурюють.
Ах! У домі невесело. Я працюю вісім, дев'ять, ба навіть десять годин, спускаюся вечеряти, і за дві години мене доводять до сказу вкрай. Тож існування це нелегке, я його не витримаю. Самої праці досить, а ще й бути зацькованою та засмученою в ту годину, коли я їм, і в ту годину чи дві, коли мала б відпочивати!
Ось уже тиждень я нічого не роблю, і все це! Ах, лихо.
Мама вже занадто...
Приклад: уявіть, що почесну медаль дають Бугро. Природно, я вигукую, що це неподобство, ганьба, що я обурена, розлючена, тощо.
Мама: — Та ні, та ні, не хвилюйся так! Ах! Боже мій, та йому її й не давали! Це неправда! Він її не отримав! А якщо й дали, то навмисне, знають твій характер, знають, що ти лютуватимеш, тож зробили це навмисне, а ти даєшся їм на гачок, мов мала дурепа, ну ж бо. Це навіть не призначення, це просто передчасно, зачекайте, доки Бугро дістане свою почесну медаль, і побачите.
Інший приклад. Роман жалюгідного пана Онета, який тепер у моді, витримує бозна-скільки видань.
Природно, я підскакую: як, оце пожива для більшості, оце те, що люблять, o tempra, o mores! Б'юся об заклад, що мама знову заведе тираду про Бугро чи щось подібне. Це вже бувало з багатьох приводів. Вона боїться, що я зламаюся, що помру від найменшого струсу, і у своїй безмежній наївності хоче вберегти мене засобами, які зрештою доведуть мене до нападу гарячкового маячіння.
Приходить хтось — X, Y чи Z — і каже: знаєте, бал у Ларошфуко був чудовий. Я хмурнію. Мама це бачить і за п'ять хвилин при мені ніби ненароком розповідає щось, що мало б знеславити цей бал у моїх очах, хіба що вона не візьметься доводити, що балу взагалі не було. Таке бувало. Дитячі вигадки й викрути, а я аж піною вкриваюся, бачачи, що мене вважають здатною це проковтнути!!

Примітки

Лат. «O tempora, o mores!» — «О часи, о звичаї!» Славетний вигук Цицерона (In Catilinam, I.1), ужитий тут як нарікання на літературний смак публіки.