Понеділок, 19 травня 1884

Без сну. Я була надто збуджена, зараз пʼята ранку.
Пишучи, я трохи заспокоїлася.
Ні, послухайте, це гнітюче. Це буде мені наукою — казати їм бодай щось. Та й справді, що за думка — розповідати їм, що я пишу архітекторові інтимні речі й мрію його врятувати! Ах! Бідолашна моя. Це мов букет ніжних квітів, на який сіли. Але ж і дурна я, що це розповіла. Хоча, оскільки це річ така проста, така чесна, така чиста, я, кажучи це, навіть не думала про якісь... земні почуття...
Це буде тобі наукою. Але мама таки дурна, і я лютую тим дужче, що вона змусила мене дати це зрозуміти тим, хто був тут учора. Це принизливо.
Зрештою... Це незбагненно. Ми сваримося ціле життя, і ось вона надумала встрявати в мої... почуття.
Ах! Хай йому грець!
І це завжди так позбавлено такту й делікатності, що я виходжу з цього мов обдерта до живого. Це речі надто крихкі, навіть найніжніший, найулюбленіший із друзів може виявитися надто важкоруким, торкаючись їх, а мама мені не подруга. Це мама, я люблю її, бо це мама, бо так заведено, але особисто вона лише дратує мене й ранить.
І буде дедалі гірше. Бо вона мене обожнює й до краю боїться мені не догодити, через що незграбності й дурниці подвоюються, адже в глибині душі в неї непохитне переконання, що вона дуже розумна, а я — дитина. Усе це непоправне.
Бо ці пані надто простодушні. Приклад: я пʼю козяче молоко, щоб поправитися, і пʼю його із задоволенням. Гаразд, сьогодні ввечері Діна велить подоїти козу (коза живе в оранжереї, на сходах і в саду), і оскільки вона знає, що я терпіти не можу, коли мені кажуть, що робити, вона заходиться плести хитрощі, щоб я не помітила, що вона нагадує мені випити молоко.
Вони так допекли мені ліками й піклуванням, що досить їм сказати: зроби те-то — і я стаю дибки, мов скажена. Саме так вони змушували мене робити надзвичайно дурні речі. Тож, боячись відвернути мене від моєї кози й водночас бажаючи нагадати мені випити молоко... Хитрощі, які я одразу розкушую і які мене обурюють.
Ах! У домі невесело. Я працюю вісім, девʼять, ба навіть десять годин, спускаюся вечеряти, і за дві години мене вкрай розлючують. Тож існування це нелегке, я його не витримаю. Самої праці досить, а ще й бути зацькованою та засмученою в ту годину, коли я їм, і в ту годину чи дві, коли мала б відпочивати!
Ось уже тиждень я нічого не роблю, і все це! Ах, лихо.
Мама вже занадто...
Приклад: уявіть, що почесну медаль дають Бугро. Природно, я вигукую, що це неподобство, ганьба, що я обурена, розлючена, тощо.
Мама: — Та ні, та ні, не хвилюйся так! Ах! Боже мій, та йому її й не давали! Це неправда! Він її не отримав! А якщо й дали, то навмисне, знають твій характер, знають, що ти лютуватимеш, тож зробили це навмисне, а ти даєшся їм на гачок, мов мала дурепа, ну ж бо. Це навіть не карикатура, це просто передчасно, зачекайте, доки Бугро дістане свою почесну медаль, і побачите.
Інший приклад. Роман жалюгідного пана Оне, який тепер у моді, витримує бозна-скільки видань.
Природно, я підскакую: як, оце пожива для більшості, оце те, що люблять, о часи, о звичаї! Бʼюся об заклад, що мама знову заведе тираду про Бугро чи щось подібне. Це вже бувало з багатьох приводів. Вона боїться, що я зламаюся, що помру від найменшого струсу, і у своїй безмежній наївності хоче вберегти мене засобами, які зрештою доведуть мене до нападу гарячкового маячіння.
Приходить хтось — X, Y чи Z — і каже: знаєте, бал у Ларошфуко був чудовий. Я хмурнію. Мама це бачить і за пʼять хвилин при мені ніби ненароком розповідає щось, що мало б знеславити цей бал у моїх очах, а то й візьметься доводити, що балу взагалі не було. Таке бувало. Дитячі вигадки й викрути, а я аж піною вкриваюся, бачачи, що мене вважають здатною це проковтнути!!

Примітки

В оригіналі латиною: «o tempra, o mores !» (так у Марі; правильно O tempora, o mores!). Славетний вигук Цицерона (In Catilinam, I.1), ужитий тут як нарікання на літературний смак публіки. ↩