Неділя, 18 травня 1884

Моя родина мене вбʼє
На вечері пані Ґаяр, Багницький. І Еміль Бастьєн, дуже зворушений моїм листом. Він привітався зі мною геть інакше, і кілька разів я бачила, що він дивиться на мене з ніжністю — цілком чесною, цілком пристойною. Я ж написала йому так лагідно: «нікому про це не кажіть, щоб уникнути пліток, нехай це лишиться між нами».
І ось ми друзі через нашу спільну ніжність до великого Жюля. Побачите, що буде далі.
Багницький каже мені (я поверталася з Лісу, куди їздила з панночками Старицькими, що проїздом тут; їхній батько, який колись хотів одружитися з мамою, став великою персоною, і тепер мама упадає коло його доньок), що в художника Боголюбова говорили про Салон і що хтось сказав — цей хтось був митець, якого він, звісно, не схотів назвати, — тож цей хтось сказав ось що: «Є один дуже добрий Бастьєн-Лепаж, підписаний Башкирцевою.»
Оскільки я вся затремтіла, бо передбачала це, архітектор каже мені заспокоїтися.
— Та ви ж не знаєте, що кажуть! (ми говорили російською)
— Та знаю, ходіть-но, я вам скажу.
І в передпокої він заходиться мене втішати: що це безглуздо, що ніхто в це не повірить, і що коли моя картина схожа на роботи його брата, то лише тому, що я, як і він, шукаю правди й щира перед природою, тощо. Подумати тільки, а я ж почувалася винною й мало не повірила, що він, певно, лютує на мене через ці наклепи.
Бо це таки ганебно — і для Жюля Бастьєна-Лепажа не менше, ніж для мене! Що ж, цей чудовий чоловік утішає мене, як уміє, заспокоює; я майже щаслива, так я боялася, що все це виставить мене так, ніби я наслідувала Бастьєна-Лепажа й скомпрометувала його, і... Цей чоловік мав би лютувати за брата. А я дивлюся на нього як на вірне відлуння його брата... Гаразд, тож я дуже засмучена й нарікаю на людську підлоту — почасти, щоб мене заспокоїли, втішили й пригорнули пані Ґаяр, Багницький та Еміль; двоє останніх говорять зі мною, мов із дитиною, і зрештою цілують мені руки. По суті, мене тішило викликати співчуття, надто в Еміля, який трусив мене за руку, кажучи: ну ж бо, будьте вищою за це. Ви — сила, тощо. Ви й уявити не можете, якої ваги я надаю словам цього хлопця.
Бо він — сама щирість. Це навіть смішно. Мені трапляється сказати, сміючись, що я найбільша з мисткинь, і цей чарівний наївняк поважно мене спиняє: «ну ж бо, ви не можете так думати, навіщо так казати, коли маєш справжній великий талант».
Часом він трохи дурнуватий, але він митець, і його судження неабиякі, я ж бо вважаю їх Жюлевими, що цілком природно.
Отож я сиділа й сумно казала, що життя гірке, а мама дуже дурна весь час втручалася й псувала всі мої ефекти, сприймаючи це як трагедію і кидаючись мене заспокоювати. Що вона собі думає! Ні, це безглуздо. Годі й уявити! Вона хотіла переконати мене, що Багницький вигадав це, щоб мене подражнити, або що той пан, який це сказав, сказав це навмисне, аби мене розлютити, «знаючи, певно, мій характер».
Це маячня, чи не так? Грандіозна. Уявіть, сказала я їй згодом, що я справді, до глибини душі вражена цими плітками. Невже ви гадаєте, що ваші недоумкуваті слова мене заспокоять? Ні, з цією жінкою нема ради.
І заводити зі мною суперечки на публіку, чого не годиться робити!!! Вона вважає мене дурепою, бо щомиті, тільки-но я чимось невдоволена, вона каже, що я помиляюся, що все не так, і вигадує дитячі брехні, щоб мене заспокоїти. І це доводить мене до сказу.
Але все це — дрібні закуски. Ось головна страва. Перед пані Ґаяр, перед Багницьким, якого архітектор ледь знає, вона заходжується вибовкувати всю історію з лікарями, з тією жінкою із Сонми, з Жюлевою хворобою, наголошуючи на подробицях його страждань і небезпек, що йому загрожують. Бо щоб збагнути всю жахливість цього, треба знати, як цей чоловік обожнює свого брата і яке принизливе й страшне горе для нього — чути, як байдужі люди розводяться про братову хворобу. Він замикається, щоб йому про це не говорили. Там два нерозбірливі рядки Хіба приємно це слухати... А памʼятаєте, як я приймала й як приймали в нас ту Музе, що писала мені, ніби я при смерті, й радила того чи того лікаря.
І то після того, що я написала. Ах! Це було так дурно, так безглуздо, так нетактовно, так незграбно... А я ставала недоумкуватою, базікою, байдужою!
Це буде мені наукою, наукою, наукою! Навіщо я їм це сказала? Ах! Лихо!
Ні, ви тільки уявіть собі їхні незграбні лапи, запхані в мої сердечні приязні. Ах!
Четверта ранку. Діна, бачачи, що я лютую, скільки могла, затримувала Еміля й Багницького, щоб було вже надто пізно для родинних зʼясувань. Це нічому не зарадило... Я виклала їм усе це між другою й третьою ночі, у маминій кімнаті. Чи ж можна таке уявити! Ах! Ці люди мене вбʼють. Якби я ще просила їх мене підтримати — ні, я навколішки благаю їх дати мені спокій, та й по всьому! Оце й усе. Спокою, спокою, спокою! Лишайтеся осторонь. Осторонь — і край.
Щоб я мала свободу нарікати й говорити про людські злигодні, філософувати з тими, хто приходить, і щоб мені не влаштовували безглуздих сцен.
Загалом мені лестить галас, що його зчиняє моя картина. Мені заздрять, мене обмовляють — я не абихто. Тож мені цілком дозволено трохи покрасуватися, якщо мені так до вподоби. Але ні, я кажу засмученим тоном:
— Хіба ж це не жахливо, хіба тут не впадеш у розпач! Я витрачаю шість років, шість найкращих років мого життя, працюючи, мов каторжанка; нікого не бачачи й нічим не втішаючись у житті! Через шість років я роблю щось добре, а кажуть, що це не я! Винагорода за стільки мук обертається на жахливий наклеп!!!
Кажу я це, розпростершись на ведмежій шкурі, з безвладними руками, водночас щира й позерка. І ось моя люба мама сприймає це буквально (а це ще не все — уявіть, що я справді в смертельному розпачі: не ці дурні вигадки й наївні брехні мене втішать) і ляпає не до ладу!!!!!!!
Я все повторювала це, і що мене зведуть у могилу, тощо. Сидячи на сходах і кричачи досить голосно, щоб було чути з кімнати. У мене аж горло набрякло. Я не ляжу спати. Тільки, лишившись на самоті й піддавшись своїм нездоланним поривам веселощів, я бавлюся, видаючи звуки лютого звіра, щоб налякати Коко, який ніби божеволіє й підстрибує, наче до нього прикладають електричний струм. Зрештою він конче хотів піти з Розалі, дивлячись на мене з жахом.
Бо він дивак: що дужче він мене боїться, то міцніше тулиться до мене, тобто ось як — він тікає, мов несамовитий, а коли я його кличу, кидається мені в обійми з похиленою головою, ніби у відчаї й воліючи покінчити з усім одразу, ховаючи носа мені в шию й тремтячи. Бідолаха старенький.
Ось уже зовсім розвидніло, і настав новий день.