Четвер, 15 травня 1884

О десятій ранку прийшов Еміль Бастьєн із паном Айємом.
Як це дивно. Мені це здається неможливим. Я мисткиня, і я маю талант. І це серйозно.
І ось відома людина. Цей пан Айєм приходить до мене, цікавиться тим, що я роблю. Хіба це можливо.
Еміль Бастьєн цьому страшенно радий, він сказав мені нещодавно: «Мені здається, що це я».
Цей славний хлопець дуже нещасний, гадаю, Жюль не виборсається. Ми даємо йому серветку, на якій Діна вишила його картину «Кохання в селі». І Еміль надішле її йому в Алжир, попросивши мене перед тим поцілувати її на щастя.
Цей Айєм заглядається на пастельний портрет Діни, але я не можу його продати. Він дуже любʼязний. І дуже впливовий. Про медаль говорили як про річ майже певну.
І все пообіддя я походжаю своїми покоями, доволі задоволена, з легким тремтінням у потилиці від думки про медаль.
Медаль — це для широкого загалу, і, зрештою, успіх такий, як мій, без медалі, я ставлю вище за деякі медалі.
Оскільки Еміль Бастьєн мав снідати з нами й не зміг, ми послали йому паштет, щоб його приголомшити. Він пише мені сьогодні ввечері, що Айєм у захваті від свого візиту й у вівторок поговорить зі мною про те, щоб щось у мене купити.
Луї Канробер сьогодні прийняв перше причастя, я послала йому молитовник від Ґрюеля, і він прийшов із маршалом по обіді.
Маршал увійшов, вигукуючи, що я така ж добра, як і вродлива! Вони відвідали лише родичів і нас. А цей бідолашний малий Луї весь час казав: «Тату, поспішаймо, бо не встигнемо заїхати до пані Башкирцевої». Розповідає мені про це сам маршал.
Священник на вечері, а ввечері довготелесий Біковський із Ніцци.
Тьфу!