Пʼятниця, 16 травня 1884

Ми йдемо до Салону.
Чимало знайомих. Бертʼє, з яким ми обмінюємося передбаченнями про медаль. Дюкро. Фалєєви, вони мене дратують, тощо, тощо.
Пані Аббема каже мені, що її свояк, пан Поль Манц (із «Тан», ви ж знаєте), вважає, що я дуже талановита. Трохи згодом ми зустрічаємо художницю на імʼя панна Ароза, яку мама бачила в Аббеми, вона з якоюсь дамою, що велить себе відрекомендувати, аби сказати, що вона донька пана Поля Манца, тощо, тощо. Мені здається трохи дурним переказувати тут усі ці втішні слова. Коли це просто світські люди, я ніколи про це не пишу, бо чемність вимагає таких компліментів.
Але Аббема й донька Поля Манца, переказуючи мені, що думає про мене цей великий критик, наполягають, аби я добре втямила, яка то величезна річ — думка такого пана, як він.
Здається, у «Тан» уже була стаття. І я вже отримала двадцять два чи двадцять три вирізки з різних газет.
Ми зустрічаємо також подружжя Кловіса Юґа. Сам він має дуже нещасний вигляд. Це через ту жахливу історію кількамісячної давності.
Ви знаєте, що одна агенція та газети написали, ніби пані Юґ до заміжжя мала якусь історію. Це була неправда, що й довели. Усі взяли бік Юґа, але від таких бруднот завжди щось лишається, і хтозна, можливо, навіть тінь підозри на дні чоловікового серця.
Завтра ми маємо піти на свято, яке вони влаштовують на честь Містраля. Я вже кілька днів тому звеліла запросити Еміля Бастьєна.
Я написала йому сьогодні зранку, щоб він точно сказав мені, чим хворий Жюль. Кажуть, що в місті Сонми (Росія) є жінка, яка лікує хвороби шлунка, і харківські лікарі навіть видали їй диплом на право займатися медициною. Кажуть, вона творить дива. Чому б не спробувати?
Якщо це рак... Великі доктори тут безсилі. А проте — тридцять пʼять років, геній — і померти! Це було б страхітливо.
Маккей теж тут не без вини.
А я... сама із себе сміюся. На мою картину багато дивляться, і на мене багато дивляться. Дехто знає, хто я така. Цей початок... та ще й у Парижі — тішить.
Я вперше вбралася в сіре. Сукня з темно-сірої вовни, дуже проста й дуже шикарна. Капелюшок із чорної соломки в стилі Ватто.
І мрії! Повезти Бастьєна-Лепажа до Росії, вилікувати його! А вилікувавшись, він закохається в мене, а я любитиму його лише як мати. Відтоді, як він так захворів, уся ущемлена гордість зникла, я більше не згадую, що він тримався зі мною доволі холодно, і вважаю його дуже дорогим другом. Я більше його не боюся, і в цьому є своєрідна втіха; уявіть собі імператора, якого здалеку вітали з принизливою стриманістю, а він падає в провалля, ламає ноги, і йому можна піти на поміч.
Бідолашний мій, ну ж бо — чи задля його порятунку я вбила б Коко? Так. Але чи, бува, я не вбила б Коко заради будь-кого — заради Енгельгардта, заради Міссака? Що ж... Не знаю, ні, я закричала б і втекла б, заплющивши очі й затуливши вуха. А заради Бастьєна я вбила б його власноруч.
А заради Діни, заради тітки, заради мами, заради Поля... та й ще заради кого? Ні, рішуче ні заради Енгельгардта, ні заради Міссака, о! Ні. Хіба що їхні матері зчинять крик, і тоді, кажу вам, я б утекла, лишивши все, як є, ні — забравши Коко.
Бачте, жертву можна принести двома способами: задля власної втіхи або ж задля чогось великого, справедливого. Бастьєн — це було б задля моєї втіхи й водночас задля чогось великого та справедливого.
Бідолашний Коко. Якби ви знали, який він милий. Він менший за пуделя, білий із чорними плямами, голова чорна з білим кінчиком. Довга нерівна шерсть, ні кучерява, ні гладенька, інколи він губить її половину й має жалюгідний вигляд. Хвіст — мов султан на шоломі. Гарні очі. Словом, він негарний, але такий розпещений, такий милий і завжди зі збентеженим або дуже сумним виглядом, окрім тих хвилин, коли я повертаюся, — і навіть якби я поверталася чотири рази на день, це шаленство десять хвилин поспіль, він скиглить, аж доки я з ним заговорю.
Коли Розалі мене взуває, він сидить у неї на спині.
Потім він залазить під туалетний столик і вилазить лише тоді, коли я вже готова спускатися; це заведено раз і назавжди.
Він розуміє, коли я кажу: сядьте, лізьте туди... — пояснюйтеся! — Він пояснюється, кидаючись мені в обійми. А коли я кажу: що ви накоїли? — він ховає голову мені під сукню або за пазуху, якщо на мені просторе вбрання, ну а коли я кажу: ти не підеш, — він метушиться й благає то мене, то маму, то всіх по черзі.
Він дає лапки, а коли я кажу: лапки на плече, — він кладе їх мені на плече.
Тільки слово «геть» він розуміє хибно. Що частіше я кажу «геть», то дужче він тулиться до мене, видирається мені на коліна, кладе голову мені на руку чи на шию, ніби рятуючись від якихось страхіть. У нього дуже жвава уява. Я тримаю його за лапки й щосили бʼю поряд із ним, а він скиглить, мов несамовитий. Я зробила його гнучким, мов клоун, бо граюся з ним від найніжнішого віку. Бо, знаєте, він народився тут, від Пінчо, яка привела його на світ у капелюшку від Віро. Я скочую його клубком, беру за хвіст і кручу по підлозі, а він у захваті. Це винятковий пес. він любить мене
І я вбила б його, щоб зцілити Бастьєна.

Примітки

Так у тексті: peintresse [sic] — жіноча форма від peintre («художник»), утворена Марі. ↩