Вівторок, 6 травня 1884

Через літературу я втрачу голову. Читаю Золя, всього. Це велетень, нікчемні французи, ось іще один, якого ви вдаєте, що не визнаєте.
Я божевільна, що хочу писати. Хіба я можу? Мені бракує сил, я нічого не вмію. Я нічого не вмію. Я нічого не вмію.
А проте якась нездоланна сила штовхає мене до цього. О, вже давно! Від роману, початого 1876 року й так і не закінченого, вірші; і до того, й відтоді, і завжди. Тепер я дійшла до точки, коли всі ці мрії та всі спостереження, схоплені на льоту, прагнуть набути плоті.
Здається, ніби в голові сюжети десяти книжок, не знаєш, з чого почати, а коли доходить до втілення цих мрій, спиняєшся після десятка сторінок.
Зрештою, я кажу вам про це, бо нотую тут особливі стани мого духу. Дещо вже навіть і написано, чимало. Але я кепкую зі своїх домагань. Писати — то було б добряче кумедно. Словом, я зрікаюся цього, кажу «ні», сміюся із себе, бо надто боюся бути смішною, а воно — нездоланне бажання.
Знадобилося б стільки часу... Від минулого понеділка, ось уже тиждень я не торкаюся пензля, тож поки що нічого, але доведеться знов узятися... Зрештою, це солодке безумство, що робить мене щасливою [Викреслено: уже від самої думки, але] і перед яким я стривожена, схвильована, ніби думаю про це серйозно. І я думаю про це, можливо, надто серйозно, щоб зізнатися навіть тут. Та одного життя було б замало, а мого надто. Торкнутися всього й нічого не лишити по собі! Ах! Боже мій, я дуже сподіваюся, що лишу! Ах! Боже мій, яка ж я боягузка, і під ударом такого жаху я ладна повірити священникам!