Середа, 30 квітня 1884

А «Ле Ґолуа», що виходить із планом Салону того самого дня, що й «Ле Фіґаро», має, як мені здається, не меншу вагу чи майже.
«Ле Вольтер», що випускає номер у тому самому дусі, ставиться до мене так само, як «Ле Ґолуа». Ось це — статті першорядної ваги. «Журналь де-з-Ар», що теж дає огляд із пташиного польоту, каже, ніби йому привидівся Бастьєн-Лепаж у моєму «Мітингу». Це, ймовірно, недоброзичливість. «Л'Ентрансіжан» у номері того самого штибу теж ставиться до мене добре.
Інші газети даватимуть свої огляди поступово, одна за одною.
Лише «Ле Фіґаро», «Ле Ґолуа» та «Ле Вольтер» роблять це від самого ранку вернісажу.
Чи я задоволена? Питання просте. Ні занадто, ні замало... саме стільки, щоб я не була в розпачі, та й по всьому.
Я щойно звідти. Ми приїхали туди лише опівдні й поїхали о п'ятій, за годину до кінця. У мене болить голова.
Терпіти не можу виходити лише з родиною, це нестерпно нудно.
[Надписано згори: а без родини ти й виходити не хотіла.] (Рукою пані Башкирцевої)
Але ми зустріли кілька оаз, як-от Каролюс, Жюліан, Еміль, Берт'є, а потім світських людей. Каролюс дуже люб'язно каже мені, що дякувати йому нема за що, що почесним рядом я завдячую тільки самій собі. Жюліан каже, що медаль у мене в кишені. [Викреслено: 2 закреслені рядки] Втім, ми обмінюємося лише кількома словами. А Еміль, що затримується довше, каже мені, що це одна з найкращих речей Салону, що картину хвалять, і що Фуркó дивився на неї сьогодні зранку й вважає, що вона трохи картонна, з чим погоджується й Еміль, і це його дивує, бо я ж пишу широко, каже він.
— Коли я сказав Фуркó, хто ви така, він не хотів вірити, ніяк не міг отямитися — у вашому віці! Він сказав, що радше повірив би, ніби це зроблено чоловіком, і то сильним.
Ми довго сидимо на лавці перед картиною.
На неї багато дивилися, а я сміялася, думаючи, що всі ці люди нізащо не шукали б автора в елегантній панні, що сидить тут і показує такі маленькі, так гарно взуті ніжки.
Ах! Усе це незрівнянно краще, ніж торік.
Чи це успіх? У справжньому, серйозному розумінні, звісно? Далебі, майже... В усякому разі, такий самий великий, як перший успіх Брезло, якого вона, щоправда, відтоді не мала. Вона виставляє два портрети, я бачила лише один, і він мене дуже здивував — це наслідування Мане, мені це не до вподоби. Це вже не так сильно, як раніше. Що ж, може, те, що я зараз скажу, і жахливо, але мене це не засмучує. Я й не радію цьому, ні, місця стане всім. А проте зізнаюся, що мені більше до душі, щоб було саме так.
У Бастьєна лише його торішня картинка. «Кузня». Це старий коваль у темряві своєї кузні. Це не гірше за найтемніші картини музеїв. Бо є тільки один Бастьєн. Він іще недостатньо добре почувається, щоб працювати.
Бідолашний Еміль має сумний вигляд і каже, що от-от утопиться. Він видається заклопотаним і пригніченим і вже нечасто приходить.
Він не водив на прогулянку стару Маккей. А мене дратує, що я тепер лише зрідка бачу цього славного хлопця, і мені майже прикро, що він отак обходиться без мене.
Мені теж сумно, і, гадаю, попри мій живопис, мою скульптуру, мою музику, мою літературу, так, попри все це я, мабуть, нудьгую.
[Вона хвора, моя бідолашна дитина.] (Рукою пані Башкирцевої)

Примітки

«Cimaise» (карниз) — рейка для розвішування картин на рівні очей у паризькому Салоні, найпочесніше місце, де виставляли найважливіші роботи.