Четвер, 1 травня 1884

Салон... Чи справді він стає дедалі гіршим, чи це я стаю дедалі вибагливішою.
Нема на що дивитися. Це громаддя живопису, без переконання, без думки, без віку, — жахливе. Це спритники, ремісники або йолопи.
Окрім великої декоративної махини Пюві де Шаванна. Ця людина безглузда в малих картинах, але її великі декоративні полотна прекрасні. Це переносить тебе в атмосферу архаїчну, дивну, проте дуже поетичну. Зрештою, це ні намальовано, ні написано, ні по-людському, але... І все ж я тільки починаю його любити. Це навернення чи перекручення смаку. Є ще й маленьке полотно Беро. Анархістський клуб. Це чарівне й цілком дотепне.
Є ще портрет красуні пані Готеро роботи Сарджента. Це гучний успіх цікавості, його вважають жахливим. Як на мене, це живопис довершений, майстерний, правдивий. Але він написав те, що бачив. Красуня пані Готеро при денному світлі огидна, бо страшенно мажеться, попри свої двадцять шість років. Ці гіпсові білила надають плечам трупних тонів. До того ж вона фарбує вуха в рожеве, а волосся — в колір червоного дерева. Брови наведено темним червоним деревом, дві грубі лінії. Вона божевільна або сліпа.
Чого не збагнути, то це чоловіка й матір, які це попускають.
Але ввечері вона справді дуже гарна.
А моя картина — живопис старий, принаймні так мені здається.
А ще я більше не бачу ні в чому й ніде жодної потреби.
Що нового я винайду в мистецтві? Якщо не задля того, щоб з'явитися з блиском метеора, то навіщо?
Мати талант? І тільки? А що далі? Померти, бо все одно довелося б померти.
А життя сумне, жахливе, чорне. Що зі мною станеться? Що робити? Куди йти? Навіщо? Як бути щасливою? Я знемоглася, ще нічого не зробивши. Я вичерпала всі насолоди в уяві. Я мріяла про такі величі, що те, що зможе зі мною статися, завжди буде хіба що приблизним або й того менше. То що ж?? То що ж??? То ж завтра, післязавтра чи за тиждень станеться якась дурничка, що змінить плин моїх думок, а тоді все почнеться знову, а тоді — Смерть.