П'ятниця, 18 квітня 1884

Як я й передбачала, між моїм письменником і мною все скінчено. Його четвертий і останній лист грубий і дурний. Зрештою, як я й написала йому в останній відповіді, такі речі потребують безмежного захвату з боку незнайомки. Втім, прочитайте самі ці листи. Я там цілком відверта. Гадаю, він невдоволений.
Але мені байдуже, талант у нього є, проте він дурний, дурний на той кшталт, як Еміль Бастьєн, котрий дуже розважливий, мистець, дає добру пораду, але...
Де ж мені знайти такого? Яке нещастя — не вміти бути простішою! Де та жива істота, якою я могла б захоплюватися сповна? Бальзак помер. Дядько Етьєн, що приїхав провести три дні в Парижі, побачивши Божидара в різних виглядах у моїй майстерні, сказав: оце-то Божидари! Невже моя люба крихітка втюрилася в нього?!!
Найдивніше — те враження, яке справляє на мене таке припущення.
Безмежне моє здивування, що мене можуть запідозрити в закоханості в якогось хлопчиська.
А втім, що могло б бути простіше. Що природніше? І все ж — що могло б бути неможливіше для того, хто мене знає, для мене самої, наприклад. Це дало мені міру тих ускладнень, що сталися в моїй істоті. Ще три-чотири роки тому я заходилася б боронитися: Божидар! Та ні ж! А сьогодні я обмежилася непевною усмішкою, навіть не цілою усмішкою. Це так далеко, так нижче за мої домагання.
Вікторові Гюго вісімдесят сім років. Дюма-синові шістдесят. А це ж один із тих, ким я палко захоплювалася. О, ці бідолашні Гі де Мопассани — що вони поряд із ним? До чого пнеться їхнє мистецтво?
Цей Мопассан написав кілька гидких творів, геть гидких. Не через надмірну реальність, а тому, що є речі огидні й мерзенні, які обурюють людську природу... Оця гонитва, оце студіювання тваринного боку любові... Часом, вряди-годи, мимохідь — нехай би. Але завжди!! Ні.
Субота, 19 квітня 1884