П'ятниця, 4 квітня 1884

Уже три дні я не спускаюся вниз і не бачу родини. Я читаю й отупіла. Я велю Розалі казати, що не їм і харкаю кров'ю. Якщо це й не буквально правда, то майже правда.

Тітка каже, що ось-ось поїде, побачимо.

Його виставка, безперечно, блискуча, але це майже все давні речі; є 1. торішній портрет пані Друе, 2. ще один портрет 1882 року, 3. пейзаж із двома пралями і яблунею в цвіту, теж 1882 року, 4. його конкурсна робота на Римську премію (він дістав лише другу премію) 1875 року¹. («Волхви й ангел»). А ще з минулого літа є ескіз, зроблений у Конкарно, це вже п'ять. Болото в Дамвільє — 6. «Жнива», або «Косар», видно лише маленького Косаря зі спини. Старий жебрак, що несе хмиз у лісі. Це вже 8. Болото в Дамвільє, «Косар» і жебрак — у повному сонці, і коли мені покажуть багато пейзажистів такого рівня, я дуже здивуюся. Бо великий митець не може мати спеціальності.

Коли Бастьєн-Лепаж захоче зробити Сікстинську капелу, він її зробить, тоді як академіки, декоратори, найславетніші портретисти її не зроблять. Буланже, Бодрі, Бугро, Каролюс, Кабанель — кожен із цих добродіїв має свій жанр.

Але ж і Мікеланджело мав свій жанр? Мікеланджело був скульптором і малював лише на замовлення, бувши вже в літах. Та є певні маленькі рисунки Мікеланджело, які доводять, що якби він захотів зробити дуже точний портрет, він би його зробив. Мікеланджело...

Отож серйозно я гадаю, що Бастьєн-Лепаж... Але я знаю, що бачила в нього «Андромеду», яка, хоч і маленька, є етюдом ню, якого ніхто не може зробити: точність, характер, схожість, шляхетність форми, елегантність руху, тонкість тону — усе там було. І виконано вишукано й широко водночас, словом... як сама природа плоті й шкіри. Коли він захотів зробити ефект сутінок, він зробив «Вечір у селі», який є чистим шедевром. Ця поетична нота в дусі Мілле була, можливо, перевершена... Я кажу «в дусі Мілле», щоб було зрозуміло; бо Бастьєн — це він сам, і якщо Мілле малював вечори й місяці, то їх, слава Богу, ще лишається й для інших. «Вечір у селі» — магічного ефекту.

Як же я його не купила! Він дав також види Лондона, з Темзою, де буквально видно, як тече вода, ця важка, густа вода, що тече, мовби крутячись. Зрештою, його маленькі портрети прекрасніші чи такі ж прекрасні, як усі маленькі портрети давніх майстрів.

Сучасники поряд із ним — кухарі. А портрет його матері в натуральну величину такого виконання, якого немовби й немає, бо це сама природа, що зблизька, що здалеку. Зрештою, «Жанна д'Арк» — натхнення генія. Йому тридцять п'ять років. Рафаель помер у тридцять сім, зробивши більше. Та Рафаеля вже з дванадцяти років колихали на колінах герцогині й кардинали, які влаштували його на навчання до (тоді) великого Перуджино, і Рафаель у п'ятнадцять років робив копії свого вчителя так, що годі відрізнити, і з п'ятнадцяти років був проголошений великим митцем.

Далі, його великі полотна [замазано: які нас] вражають часом, який вони відтворюють, так само як і своїми якостями; у цих полотнах велику роботу робили учні, а в кількох його картинах від Рафаеля в ті ранні часи лише картони.

А Бастьєн, щоб прожити в Парижі, сортував листи на пошті з третьої до сьомої ранку.

Він виставився вперше 1869 року, здається. Зрештою, він не мав ні герцогинь, ні кардиналів, ні Перуджино, але вже в селі мав усі премії за рисунок.

Я гадаю, він приїхав до Парижа лише в п'ятнадцять чи шістнадцять років.

Це навіть краще за мене: я, живучи весь час у [замазано:] середовищі, беручи кілька уроків у дитинстві, як усі діти, потім десь п'ятнадцять уроків по годині кожен упродовж трьох-чотирьох років. А потім, нарешті, усе в тому ж ідіотському середовищі, я починаю в листопаді 1877 року. Це дає мені шість років і кілька місяців, але були подорожі й тяжка хвороба. Зрештою... і де я є? Чи я на рівні 1874 року Бастьєна?

Це питання — безумство.

Ось слова Жюліана, які мене захоплюють. Якби я сказала перед людьми й навіть перед митцями те, що пишу про Бастьєна, сказали б, що я геть божевільна.

Одні з переконання, інші з принципу й щоб не визнавати... вищості молодого.