Середа, 2 квітня 1884

Я була в Петі (Виставка на вулиці де Сез)¹, пробула там годину перед незрівнянними полотнами Бастьєна. Кадзен теж добрий, але!

Потім я йду до Тоні й із дуже веселим виглядом, удаючи цікаву: ну ж бо, пане, як же воно минуло в журі? Та дуже добре, коли пройшла ваша картина, сказали — не один-два з них, а ціла група: «о, оце добре, № 2!»

— О! Пане, чи можливо?
— Та так, повірте, я кажу це не для того, щоб зробити вам приємне, це так і є, отож проголосували, і якби того дня голова не був бовдуром і телепнем, ви мали б № 2. Вашу картину визнали доброю, прийняли її прихильно, але голова повів справу по-бовдурськи...

— А я маю № 3?
— Так, але це через таке собі лихо, через невезіння, винятково. Ви мали дістати 2.

— Але що ж закидають картині?
— Нічого.

— Як це нічого? То вона не погана?
— Вона добра.

— То що ж тоді?
— Тоді це лихо, та й годі, і якби ви знайшли члена журі, щоб попросити повісити її на карнизі, вона там буде, бо вона добра.

— А ви?
— Я член бюро, на яке спеціально покладено стежити за дотриманням порядку номерів, але хай хтось із нас попросить, і, повірте, я нічого не казатиму проти.

Аякже, старий паскуднику.

О! та це мене від нього не дивує. Зрештою... А потім близько четвертої — у Родольфа, який трохи сміється з порад Тоні й каже, що я можу бути майже спокійна і що він дуже здивується, якщо я не буду на карнизі, і що... зрештою, Тоні сказав мені, що по совісті я заслуговую на 2 і що морально я його маю. Морально!!

І що, зрештою, це було б лише справедливо...

Що мене вражає, то це ці кляті Канробери, які вважають це природним і які від часу № 3 цінують мої здібності втричі менше. Загалом, вони, певно, тримають на мене образу за картину, яку я зробила для Клер. Це навчить мене чинити боягузтва.

Ці ідіоти вважають, що цей 3 заслужений, бо вони геть нічого в цьому не тямлять і гадають, ніби заступилися за мене! Боже милий. Зі своїми Буланже й Лефевром? Та ці двоє в майстерні, і я мала їх через Жюліана, відколи виставляюся.

Це навчить мене.

І щоб я ще йшла клопотати. Ах! Ні! Просити як ласки те, що мені належить! Це вже занадто.

Ах! кляті нікчеми, тепер, коли я зробила їм картину, вони мене кидають. Бо ні пані де Люїн, ні маркіза д'Ерве ніколи не надсилали нічого такого доброго. А до того ж не знають, хто я така, і думають, що це вона її зробила, бо мене вважають за таку, як інші світські панянки. Маршалова склала за Клер іспити в ратуші, вона змусила її малювати, прищеплює їй серйозну літературу й виставляє її вищою дівчиною. Я допомагала цій позі, а тепер. Це навчить мене.

Четвер, 3 квітня 1884 Знову берусь за Жака, а він зовсім не позує.

А втім, я зовсім хвора. О, моя родина мене поховає, це майже певно.

Проте є якась солодкість бути хворою, коли думаєш, що Бастьєн теж хворий.