Неділя, 30 березня 1884

Церква, Булонський ліс, Сент-Аман, Ґавіні; Сент-Аман співає Італійців, ми веземо його до Ґавіні...

А потім візит до Буланже, який обіцяє зробити можливе, щоб розмістити добре. Хай йому грець! Він каже, що № 1 давали дуже поганим речам...

Мріяти про медалі — і мусити інтригувати, щоб тебе добре розмістили...

О! Та й навіщо всі ці кляті тварюки сказали, що це так добре! Франческі сказав — медаль. Еміль Бастьєн сказав — медаль. Скульптор і архітектор. Лихо! Так, але вони все ж митці, та й архітектор живописець, та й коли ти брат такого чоловіка, як Жюль...

Зрештою, я пообіцяла сто п'ятдесят франків торговцеві фарбами, щоб підкупити службовців, які розвішують полотна.

Понеділок, 31 березня 1884 Майже нічого не зробила.

Я знову говорила про необхідність поїздки тітки й про інші конче потрібні влаштування, але я вже так давно про це прошу, що більше не можу робити цього без сліз роздратування...

Потім я залізла в дуже гарячу ванну на понад годину й харкала кров'ю.

Це по-дурному, скажете ви, можливо, але в мене більше немає розсудливості, я зневірена й напівбожевільна від своїх змагань із безсвідомістю родини.

Ці люди не розуміють. Отож, вичерпавши аргументи, мені кажуть: ми нічого не можемо вдіяти, виходь заміж. Тоді я відповідаю, що я не проти, але тоді дайте мені дім, влаштуйте мене нарешті. Вийти заміж, щоб жити з ними та ще й з чоловіком, якого я не любитиму!!

Але щоб мене влаштувати, треба їхати в Росію, залагоджувати всілякі грошові справи, а ці дами воліють тягти тут тихеньке існування, приправлене моїми сльозами, до яких вони звикли. Я б воліла [замазано: подібних або щирих легковажниць]. А оскільки це добрі жінки, які живуть не для себе й обожнюють мене, усі скажуть, що я неправа, якщо я зневажатиму їх привселюдно. Вони кажуть собі: усе влаштується, усе влаштується. І нічого не роблять; якби вони бодай шили туалети, виходили, мали якусь пристрасть, якусь ваду, мені було б сумно, але, зрештою, це було б хоч якимось поясненням моїх нещасть, і, хоч і в розпачі, я б не мала жахливої люті думати [замазано: як тепер, коли я страждаю] ні за що й через дурість цих створінь. Не буває такої дурості, скажете ви, та ще й відколи ти їм пояснюєш... Та ви ж бачите, що буває: це цілковитий брак енергії й величезна, егоїстична довіра до випадку, вони все ще чекають казкового принца, який прийде взяти мене за дружину, це буквально, присягаюся вам.

Зрештою... Що казати, що робити? Якщо так триватиме, мені лишається вісімнадцять місяців, а якби мене бодай трохи дали спокій, я могла б прожити ще двадцять років. Зрештою, тепер вони, певно, кажуть собі, що це мій № 3 псує мені настрій.

Так, цей 3 важко проковтнути. Зільгардт підтримували не більше за мене, а вона дістала 2; я не певна, але я певна, що Брезло дістала 2. То що ж я? У журі сорок чоловік, і я мала, виявляється, стільки голосів за 2, що думали, ніби він у мене є. Припустімо, я мала 15 голосів. І 25 проти; журі складається з 15 чи 25 — оцих 20 відомих людей і 20 невідомих інтриганів, що роблять жахливий живопис.

Це загальновідомо.

Зрештою, усе це правда, але так було й завжди буде, отже, мій випадок не зроблено навмисне.

Я підлягаю спільному законові, у мене немає особистих ворогів, і мене підтримують не менше, ніж Брезло чи інших.

Отже, це тому, що моя картина не нав'язується, що вона не добра, що вона гірша за картину Брезло чи навіть Зільгардт. Брезло я ще згодна... Але...

Зрештою, це так. І це страшний удар.

Ну ж бо, я ж усе-таки притомна й бачу себе... Ні, нема чого сказати... я не зазнала несправедливості.

Байдужість чи випадок, ці добродії балакають, 2 чи 3 — дарма, словом, одним словом... якби моя картина була дуже добра, як портрет дідуся Бастьєна 1874 року, не було б № 3...

А проте 1882 року Брезло мала два полотна, картину й портрет, які я була б дуже щаслива зробити, і вона дістала номер 3, а розмістили її вгорі. А торік та сама Брезло не дістала номера взагалі.

О! та годі, я добре знаю, що мені треба знаходити собі розради, бо інакше...

Ах! ніколи, ніколи, ніколи!! Я ніколи не торкалася дна розпачу, як сьогодні. Доки тонеш, це ще не смерть, але торкнутися ногами чорного й слизького дна... Сказати собі: це ні обставини, ні моя родина, ні світ; це брак таланту в мене. Ах! це надто жахливо, бо тут немає оскарження, немає влади ні людської, ні божественної.

Я вже не бачу можливості працювати, усе наче скінчилося? То ось воно, повне відчуття? Цілковите осоромлення. Так. Що ж, за твоїми теоріями, це має бути насолода. Маєш. Мені байдуже, я прийму брому¹, він приспить мене, а до того ж Бог великий, і мені завжди трапляється якась маленька розрада після глибоких злигоднів.

І подумати тільки, що я навіть не можу розповісти все це, обмінятися думками, утішитися в розмові... Нічого, нікого, нікого...

Блаженні вбогі духом, блаженні ті, хто вірить у доброго Бога, до якого можна звернутися. Звернутися про що? Про те, що в мене немає таланту?

Ось бачите. Це дно. Тож це має бути насолода. Це й була б насолода, якби мої злигодні мали глядачів... Страждання людей, що потім стали славетними, переказують їхні друзі, бо в них є друзі, люди, з якими розмовляєш. А я не бачу нікого. І хай би я голосила! Хай би сказала: ні, я більше не малюватиму! Та й що? Це нічия не втрата, у мене немає таланту. Хай я плестиму гачком замість малювати картини — ніхто не нарікатиме.

Отож усі ці речі, що їх тримаєш замкненими в собі і які нікому нічого не дають... ось воно, найгірше з мук, найпринизливіше. Бо знаєш, відчуваєш, сам віриш, що ти ніщо.

Якби це тривало, цього не пережити.

Вівторок, 1 квітня 1884 Це триває, але оскільки треба-таки знаходити викрути, я знаходжу ось цей.

Так, я ніщо, але [замазано: є [нерозбірливо], і я кохатиму його, щоб бути чимось завдяки йому. Вольф пише про Виставку на вулиці де Сез, що відкривається сьогодні ввечері. Це він тріумфатор. Щоразу, скрізь. А є люди, що це заперечують! Це нікчеми, бідолахи. Який піднесений митець, піднесений і єдиний.

І подумати тільки, що в нього не вистачило голосів, щоб стати членом журі, тоді як я від сліз маю каламутні очі.

Лишається тільки переконати себе, що я його обожнюю, або ж померти. І те, і те. Ах! Я лютую, що написала, просячи доброго місця. Це боягузливо, це ницо, це ганебно.

Зрештою, це він утілює картини, які я мрію... Я бачу природу, а він її відтворює, у мене немає таланту, але він є в нього, і я повірю, що його кохаю, аби причаститися його генія.

Я зробила пастель Армандини.

Канробери приходять близько шостої, я чекала, що вони запропонують мені поїхати на кінні змагання, щоб відмовити, але вони не пропонують. А ця клята мала шельма Клер каже мені, що я неправа, що так погано сприймаю № 3.

— Зрештою, очевидно, що ви не будете на карнизі, але загалом...

Що ви на це скажете? І це через цю кляту негідницю я втратила стільки часу, бо ось уже десять місяців вона заважає мені працювати спокійно.

То це природно, що я навіть не претендую на добре місце. Це ниций створіння так мене вразило цими словами, що я нічого не відповіла. Зрештою, усі, хто казав мені про мій живопис те, у що я зрештою повірила, — брехуни?

Серйозні, чесні, сумлінні люди? Тоні, якого я благала бути відвертим, який мене знає й стежить за мною шість років. Сам Бастьєн-Лепаж. І його брат-архітектор, та й, зрештою, усе журі, що так захоплювалося торішнім портретом Діни?

А тепер це було б природно, просто й буденно, що я навіть не на карнизі, тоді як торік я там була з етюдом Ірми? Ціла картина, шість постатей, кожна з яких варта втричі більше за голову Ірми? Я справді гадаю, що божеволію. Я очікувала, що обуряться через 3, а вони, здається, вважають природним, що я навіть не на карнизі. А мрії про медаль? А вісімнадцять газет, що пишуть про мій пейзаж.

А ті понад тридцять осіб, що говорили про нього Емілеві Бастьєну.

А ті, нарешті, хто дійшов у доброті аж до припущення, що цей пейзаж зробив хтось сильніший за мене? Жюліан сказав, що картина...

— Зрештою, — каже він, — ви мали майже 2, і її визнали зовсім непоганою.

Тепер шалене бажання піти спитати в Тоні, що сказали й чому, хіба ні? Так, що ж закидають моїй картині. Цій картині, про яку цей старий зів'ялий Тоні сказав: це дуже добре, справді дуже добре; це спостережено, це антипод банального, обличчя мають чудово спостережені характери. Цей малий чоловічок на першому плані надзвичайно добрий, і добре нарисований, і добре написаний. Подеколи бракує широти мазка, але загалом це поставлено, це скомпоновано, це нарисовано, і є якості, що це надолужують... Це серйозно добре.

А потім? Він божевільний? Я божевільна? Чесний Еміль сказав ще більше. Буланже й Франческі теж. А потім? Я, звісно, ніколи не говорю про тих, у кого може бути тінь догоди. То що ж?? Зрештою??

Вважати себе початком сили — і виявитися нічим!!! Архітектор каже мені: о, ви ж знаєте, номер мало що значить, це робиться абияк.

Так, але місце?? Я не говоритиму вам про мою родину, яка сьогодні сказала мені, що я нещаслива, бо я лиха і бо не знаю, чого хочу.

Отож я знову приймаю бром після гарячої ванни на дві години. Якщо ці люди й далі мене дратуватимуть, я ні за що не відповідаю. Я зможу пристукнути одну чи двох будь-чим — свічником, молотком, чим під руку трапиться.

[Навскоси: Це тому, моя люба, наймиліша дитино, що ти хвора.] (Рукою пані Башкирцевої)