Понеділок, 31 березня 1884

Майже нічого не зробила.
Я знову говорила про необхідність поїздки тітки й про інші конче потрібні справи, але я вже так давно про це прошу, що більше не можу робити цього без сліз роздратування...
Потім я понад годину сиділа в дуже гарячій ванні й харкала кровʼю.
Це по-дурному, скажете ви, можливо, але в мене більше немає розсудливості, я зневірена й напівбожевільна від своїх змагань із несвідомістю моєї родини.
Ці люди не розуміють. Отож, коли в них вичерпуються аргументи, мені кажуть: ми нічого не можемо вдіяти, виходь заміж. Тоді я відповідаю, що я не проти, але тоді дайте мені дім, влаштуйте мене нарешті. Вийти заміж, щоб жити з ними та ще й з чоловіком, якого я не любитиму!!
Але щоб мене влаштувати, треба їхати в Росію, залагоджувати всілякі грошові справи, а ці дами воліють тягти тут тихеньке існування, приправлене моїми сльозами, до яких вони звикли. Я б воліла подібних або щирих легковажниць. А оскільки це добрі жінки, які живуть не для себе й обожнюють мене, усі скажуть, що я неправа, якщо я зневажатиму їх привселюдно. Вони кажуть собі: усе влаштується, усе влаштується. І нічого не роблять; якби вони бодай наряджалися, виходили, мали якусь пристрасть, якусь ваду, мені було б сумно, але, зрештою, це було б хоч якимось поясненням моїх нещасть, і, хоч і в розпачі, мене не гризла б жахлива лють від думки як тепер, коли я страждаю ні за що й через дурість цих створінь. Не буває такої дурості, скажете ви, та ще й відколи ти їм пояснюєш... Та ви ж бачите, що буває: це цілковитий брак енергії й величезна, егоїстична довіра до випадку, вони все ще чекають казкового принца, який прийде взяти мене за дружину, це буквально, присягаюся вам.
Зрештою... Що казати, що робити?
Якщо так триватиме, мені лишається вісімнадцять місяців, а якби мені бодай трохи дали спокій, я могла б прожити ще двадцять років. Зрештою, тепер вони, певно, кажуть собі, що це мій № 3 псує мені настрій.
Так, цей 3 важко проковтнути. Зільгардт підтримували не більше за мене, а вона дістала 2; я не певна, але я певна, що Брезло дістала 2. То що ж я? У журі сорок чоловік, і я мала, виявляється, стільки голосів за 2, що думали, ніби він у мене є. Припустімо, я мала 15 голосів. І 25 проти; журі складається з 15 чи 25 — оцих 20 відомих людей і 20 невідомих інтриганів, що роблять жахливий живопис.
Це загальновідомо.
Зрештою, усе це правда, але так було й завжди буде, отже, в моєму випадку немає нічого навмисного.
Я підлягаю спільному законові, у мене немає особистих ворогів, і мене підтримують не менше, ніж Брезло чи інших.
Отже, це тому, що моя картина не змушує себе визнати, що вона не добра, що вона гірша за картину Брезло чи навіть Зільгардт. Брезло я ще згодна... Але...
Зрештою, це так. І це страшний удар.
Ну ж бо, я ж усе-таки притомна й бачу себе... Ні, нема чого сказати... я не зазнала несправедливості.
Байдужість чи випадок, ці добродії балакають, 2 чи 3 — дарма, коротше кажучи... якби моя картина була дуже добра, як портрет дідуся Бастьєна 1874 року, не було б № 3...
А проте 1882 року Брезло мала два полотна, картину й портрет, які я була б дуже щаслива зробити, і вона дістала номер 3, а розмістили її вгорі. А торік та сама Брезло не дістала номера взагалі.
О! та годі, я добре знаю, що мені треба знаходити собі розради, бо інакше...
Ах! ніколи, ніколи, ніколи!! Я ніколи не торкалася дна розпачу, як сьогодні. Доки тонеш, це ще не смерть, але торкнутися ногами чорного й слизького дна... Сказати собі: це ні обставини, ні моя родина, ні світ; це мені бракує таланту. Ах! це надто жахливо, бо тут немає оскарження, немає влади ні людської, ні божественної.
Я вже не бачу можливості працювати, усе наче скінчилося?
То ось воно, повне відчуття? Цілковита прикрість. Так. Що ж, за твоїми теоріями, це має бути насолода. Маєш. Мені байдуже, я прийму брому, він приспить мене, а до того ж Бог великий, і мені завжди трапляється якась маленька розрада після глибоких злигоднів.
І подумати тільки, що я навіть не можу розповісти все це, обмінятися думками, утішитися в розмові... Нічого, нікого, нікого...
Блаженні вбогі духом, блаженні ті, хто вірить у доброго Бога, до якого можна звернутися з оскарженням. Оскаржити що? Те, що в мене немає таланту?
Ось бачите. Це дно. Тож це має бути насолода. Це й була б насолода, якби в моїх злигоднів були глядачі... Страждання людей, що потім стали славетними, переказують їхні друзі, бо в них є друзі, люди, з якими розмовляєш. А я не бачу нікого. І хай би я голосила! Хай би сказала: ні, я більше не малюватиму! Та й що? Це ні для кого не втрата, у мене немає таланту. Хай я плестиму гачком замість малювати картини — ніхто не нарікатиме.
Отож усі ці речі, що їх тримаєш замкненими в собі і які нікому нічого не дають... ось воно, найгірше з мук, найпринизливіше. Бо знаєш, відчуваєш, сам віриш, що ти ніщо.
Якби це тривало, цього не пережити.

Примітки

Бром (бромід калію) — упродовж усього XIX століття широко прописуваний як заспокійливе та протисудомне; по суті, загальний засіб для заспокоєння нервів. ↩