Середа, 26 березня 1884

Картину начеркнуто. Архітектор пише, питаючи, чи може повечеряти сьогодні ввечері, і додає: «Я знаю, яку симпатію ви маєте до мене, а також до мого брата, і я прийду побалакати з вами про те, що так близько лежить мені до серця».

З огляду на ці слова приязні й справді тяжку хворобу Жюля мама й навіть Розалі добре наказали мені не дозволяти собі жодних кпинів... Це було б жорстоко й несмаком... Зрештою, у нього в кишені був лист, який цей бідолашний Жюль пише своєму другові Шарло, тобто граверу Боду. Він дає нам його на моє прохання.

Вісім сторінок паскудного дрібного, обтріпаного письма з помарками, як і мій славетний кореспондент.

Цей лист просто-таки чарівний, у ньому він говорить про те, що каже «мама»,... про арабів... він виходив із «мамою», потім свіжі враження й чарівні речі, і від щирого серця, і не звичайної людини... Зрештою, цей лист, що дає мені проникнути в інтимність цього чоловіка, якого я майже не знаю, справляє на мене певне враження, а я починаю кепкувати, цитувати уривки, висміюючи їх, а потім кажу, що «ця істота навіть не хвора!» Уявіть собі ефект. І коли всі заволали, архітектор каже, що не може цього терпіти, що це наче сміятися з Бога перед священником тощо, тощо, тощо. Що якби він не був хворий, він би нічого не сказав, але що він майже приречений, що він може померти, а я обираю цей момент, щоб тощо, тощо, тощо.

Зрештою, оскільки я була неправа, я спершу сумнівно пожартувала, попросивши показати мені всі листи Жюля... і це впродовж години. А оскільки я бачила, що він іде під поганим враженням, я звинуватила його в тому, що він мене не розуміє, ображає, тлумачить осоружно невинні речі й приписує мені мерзенні почуття. І я зрештою зажадала, щоб він попросив у мене вибачення. Ми сперечаємося про це з дванадцятої до десятої по другій в передпокої.

Він твердить, що не винен, ми всі запевняємо, що винен і що до того ж листи потрібні як доказ дружби. Оскільки це як доказ дружби і оскільки він має її до мене, я матиму листа, але щодо вибачення, ось текст: «якщо я, сам того не знаючи, вас образив, прошу вибачення».

Завтра я матиму його листа.

Звісно, мої манери говорити про цього Жюля дивні, бо я обсипаю його шпильками, але... це тому, що мене зачіпає, що я ніщо для нього, а я ж не можу в цьому зізнатися. Я ревную його до всіх його приязней, та й з якого права я можу зізнаватися в таких претензіях? Архітектор сприймає це як майстерняні жарти сумнівного смаку, і я волію, щоб він так і думав. Я щоразу хочу триматися гідно й зовсім цим не перейматися, але тоді переходжу межу й кажу тяжкі речі. Загалом, не розважливо так смикати цього архітектора: «скажіть йому, що я його зневажаю» або «поцілуйте його від мене». Він не піде переказувати це цьому хворому чоловікові, який мене мало знає й не має ані найменшого уявлення про той тон, яким я про нього говорю...

Зрештою, усе це лишається в стані досить дурної незв'язності.

Він каже мені, цей Його брат, що понад тридцять осіб говорили йому про мій пейзаж зі Спілки жінок. Дюез йому про нього говорив. Зрештою, каже він, це ви буквально вели перед, справжній успіх.

Це чарівно. Тож я добре зробила, що надіслала цей пейзаж на Салон...

Четвер, 27 березня 1884 Сьогодні я нічого не роблю, бо вчора читала до третьої після відходу архітектора; ця вистава мене втомила, загалом мені байдуже до цього Жюля.

Дуже стурбована своїми роботами, чому я ще не дала в живописі еквівалента тієї пастелі, що зробила майже два роки тому! Хай йому грець.