Неділя, 23 березня 1884

Понеділок, 24 березня 1884 Останні кілька днів навколо мене якийсь туман... що ізолює мене від світу й змушує бачити реальності в глибині самої себе. Отож... Ні, усе надто сумне, щоб я нарікала... Це важке отупіння... Я щойно перечитала книжку, якою я мало захоплювалася кілька років тому і яка чудова: «Пані Боварі»¹.

Літературна форма... стиль... так... зрештою, це лише виконання.

Та не про це йдеться: посеред цих випарів, що мене огортають, я бачу ясніше... реальності... реальності такі тяжкі, такі гіркі, що я плакатиму, пишучи їх. Та я навіть не зможу їх написати. Та й навіщо?

Навіщо все? Боротися й плакати десять років, з яких шість проведено в праці по десять годин на день, щоб дійти до чого? Початок таланту й смертельна хвороба. Я була сьогодні в свого лікаря й балакала так мило, що він сказав мені: «бачу, ви все така сама весела».

Якщо я й далі сподіватимуся, що «Слава» мені за все відплатить, то доведеться жити, а щоб жити, доведеться лікуватися... Ось які жахливі видіння реальності.

Ніколи не віриш... Доки не... Пригадую, як я, зовсім малою, уперше їхала залізницею і вперше опинилася серед чужих людей; я вмостилася, зайнявши два місця всілякими речами, коли ввійшли пасажири; ці місця зайняті, кажу я впевнено.

— Гаразд, — відповів добродій, — я покличу кондуктора.

Я подумала, що це погроза, як удома, як одна з тих неправд, як у нас удома, і ніщо не може описати того дивного холоду, що мене охопив, коли прийшов кондуктор і звільнив місце, яке пасажир одразу зайняв. Це була перша реальність.

Уже давно я лякаю себе хворобами, не вірячи в них, мимоволі наслідуючи чудову й несвідому систему моєї феноменально дурної родини... Зрештою...

Я не мала б часу розповідати вам усі ці злигодні, але я чекаю на натурницю й, нічого не роблячи, мушу-таки покривитися...

А березневий вітер під сірим і важким небом...

Учора я почала досить велику картину в старому саду в Севрі.

Молода дівчина сидить під яблунею в цвіту, стежка, що тікає вдалину, і всюди гілки фруктових дерев у цвіту, дуже свіжа трава, фіалки й маленькі жовті квіти. Жінка сидить і мріє із заплющеними очима, схиливши голову на ліву руку, лікоть на коліні.

Це має бути дуже просто, і має відчуватися подих весни, що змушує жінку мріяти.

Треба сонця між гілками. Ширина два метри й трохи більше у висоту.

Клер прийнято, вона приходить мене навідати й, здається, вважає цілком природним, що в мене лише № 3 і що мене не розміщено на карнизі.

Спершу я подумала, що це жарт, але, побачивши, що ні... не знаю навіть, як висловити, яке огидне враження...

Не питаючи людей, дізнаєшся їхнє справжнє ставлення, а випадково, у розмові, говорячи про інше, — отоді можна вловити справжню вартість і справжній сенс.

То це цілком природно, що я не на карнизі? Навіть не на доброму місці?? Ця мала хотіла пожартувати, чи це я божевільна, а всі божевільні й брехливі...

Тоді це глибока зневіра, без надії, нічия це не провина... позаяк у мене немає таланту...

Так, ось що справді показало мені, що якби я не сподівалася на своє мистецтво, я померла б цієї ж миті. І якби ця надія раптом зникла, як цього вечора... Так, лишилася б тільки смерть, без зайвих слів.

Кому вірити, що робити. Через слово дурненької.

Вівторок, 25 березня 1884