Неділя, 3 лютого 1884

Уже близько другої, і я пишу з ліжка, повернувшись від Італійців, де співали «Іродіаду»¹ Массне. Я була з маршаловою і Клер—

Як сформулювати... невиразні докори проти... природи, музики, товариства?... Мені здалося, що маршалова не дуже задоволена показуватися зі мною; цей театр наче салон, і, певна річ, не омине балакня... звідки ця велика дружба; ці росіяни дають їм ложі... і маршалова, може, скаже або вже сказала, що я дуже талановита й що я приятелька-художниця її дочки... Проте вона приходить до нас у суботу й хотіла повезти мене на бал зі своєю дочкою і, зрештою, вже й показалася зі мною. Сьогодні ввечері вона була хвора, і я б приписала... Хай там як, ці принизливі думки катували мене, і я, певно, мала обличчя навиворіт...

Нерухома на передку ложі, я думала прокляття проти долі... Боягузтво, злоба, людська підлота. Виправити це! Ісус від цього помер. Порятунок [замазано: у тому, що звуть банальним становищем] у світі, який я, втім, зневажаю до глибини душі. Титул або гроші. Виправляти світ, паплюжити його, зневажати, ганьбити... навіщо? Так, НАВІЩО??

Треба бути з-поміж тих, належати до тих, хто встановлює закон. Порятунок у цьому. Виправляти людську ганьбу! Та я дитя. Панувати над нею — так. А інакше прирікаєш себе на бунти й безіменні розпачі.

Та й чи ганьба це взагалі? Та ні, ці люди мають рацію, вони не роблять нічого поганого... І щойно ти спроможна чинити, як вони... Якби я була нагорі, я говорила б про цю горезвісну людську ницість із поблажливою усмішкою, але я не нагорі, я ніщо, я чужинка, а цей мерзенний, цей дикий, цей лютий Париж — брехливий, боягузливий, неосвічений і варварський. Попри все й усе одно.

Ах! Вони мають рацію.

І ось і все, що я виношу з музичних вражень... Ні, але я хотіла спекатися цих гидот і не змішувати їх із чистими, святими речами Мистецтва, генія, того, що [є] вічно велике й вічно прекрасне [три чверті сторінки видерто]

Перша дія вражає новизною й широтою звуків. Це не схоже ні на що з відомого мені... Це справді нове.

[ТРИ ЧВЕРТІ СТОРІНКИ видерто] [На полях: Та я навіть Вагнера не знаю.] і повне, і звучне, і гармонійне. [Замазано: уся опера відкривається ] із захватом. Це музика, що зливається з поемою воєдино, це відсутність арій і заповнень; це огорнуте, широке, чудове, грандіозне... Це великий митець і відтепер національна слава. Запевняють, що прекрасну музику не зрозуміти з першого... та годі ж, тут одразу розумієш, що це чудово й мелодійно, попри дуже вчену оркестровку.

Наприкінці першої дії є акомпанемент такої краси, що я завмерла.

І ми кілька разів перезиралися з очима, готовими заплакати від захвату. У мене це тому, що мені понад двадцять три роки, але в Клер, якій вісімнадцять, і її матері, якій сорок п'ять? Якби ці пси-глядачі були щирі, вони заплакали б; так! Є краса така... велика, така прониклива, така сильна...

А втім, захват загальний... Це тріумф, і цей Жюль Массне — щаслива людина.

Безперечно, почувши її ще раз, я знайду її ще прекраснішою, але я не припускаю, що справді прекрасну музику не розуміють одразу.

Поява Іоанна Хрестителя в першій дії змушує здригнутися. Співак, побачений без бінокля, схожий на Бастьєна-Лепажа, тільки кращий... («Пастухи у Вифлеємі» і «Святі жінки»). Музика, що супроводжує цей вихід, такої разючої простоти, що це... це дуже гарно. Арія Іродіади й дует Іоанна та Саломеї... Доходить до вибухів голосу, де піднесення сягає вершини. Пустеля, Пророк, Біблія. Свята свобода, проповідувана відтоді... Республіка—

Маршалова мала діамантового орла, що тримав у дзьобі оливкову гілку. Імперія — це мир². Але вона вважає оперу чудовою.

Вона така й є, о! так, це потужно, це прекрасно, це піднесено, це барвисто, це [замазано: насичено, широко] звучно...

Що ж, безперечно, моя італійська музика не може змагатися з цим засліпленням--- Бо це засліплення таке чудове, що воно навіть майже зворушливе... Ні, не те... І все ж навіть з гріш вартою оркестровкою італійські романси стиснуть тобі серце чи навіють мрії про кохання. Старі мотиви старих опер... І «Аїда»...

Ах! Хай йому біс, це трохи як «Іродіада», але цей Массне — мелодійний французький Вагнер. Стривайте!

[Навскоси: Я ніколи нічого Вагнерового не чула й суджу з натхнення.] А ось і порівняння. Вагнер — це Мане. Це неповний батько нової школи тих, хто шукає талант у правді й почутті; нові школи були завжди, тільки за останню сотню років живопис збився з дороги, і його повертають на добрий шлях.

Отже, Вагнер — це Мане.

Верді й Массне беруть у нього те, що в ньому було доброго, і шукають свій шлях. Массне француз, а Верді італієць.

Верді менш учений, можливо, але пристрасніший...

Навіщо порівнювати? Чи гарна, чи сублімна «Іродіа-да»? Так.

Що ж, ось і все.

«Симон Бокканегра», остання опера Верді (нова манера), нудна й безглузда. Він поцупив у німця всі його вади...

Що ж до Массне, його звати Жюль. Я зрікаюся «Аїди»? Ніколи!!! Та якщо «Іродіаді» бракує любовної ноти — дарма, бо нота таки відсутня! Попри дурний винахід зробити святого Іоанна закоханим у Саломею. Я б бачила їх радше як натхненних. Пророк і вона, натхненна, проте кохання тоді було б неминучим.. Я б полюбила його, Іоанна, і лютувала б, що не блищу при дворі Вітеллія, який у п'єсі робить дуже дурні появи...

Загалом, єдине чудове почуття, якого я зазнаю, — це мить, коли моя нещасна голова торкається свіжої й білої подушки...

Массне дуже милий, як кажуть, у нього чотирнадцятирічна дочка, бо він одружився дуже молодим, і дуже пристойна дружина. Великий митець, що живе як звичайний чолов'яга. Мені це не до вподоби. Він мав би бути самотнім, щоб бути справді великим...

Тоді він був би нещасним, можливо, так, це можливо, але цікавим.

Ще трохи, і якби він був самотній... я захоплювалася б ним більше за Бастьєна...

Чи сягає він поза межі, чи він Сен-Марсо³, чи він Бастьєн? Не знаю, але його музика дуже прекрасна.

Верді сягає поза межі, надто в «Аїді».

Так, Массне — пленерист [sic], він каже, що хоче повітря в опері, він хоче, щоб усе трималося купи від початку до кінця і щоб персонажі й мелодії рухалися в музичній атмосфері, яка їх огортає й оживляє...