Субота, 2 лютого 1884

Божидар позує.

Приходить принцеса Жанна, я приймаю її в майстерні, потім спускаюся — у мами субота. Милий лише малий Дешанель, син того Дешанеля з Колеж де Франс; він пише до «Débats»¹, балотувався в депутати й грає ролі в дусі Делоне² в аматорських виставах, дуже затребуваний і дуже милий, добрий хлопець, трохи прилизаний, я завжди бачу його в гримі й у ролі Делоне.

Енгельгардти, Карагеоргевичі, панове де Рошфор і Мораес на обіді. Божидар у сп'янінні від того, що грав у пані де Пуальї, він гадає, що здобув тріумф, а його мати думає, що Європа на них дивиться.

Виявляється, він ледве викрутився. Аби лиш вони були щасливі...

І я теж; малий ацтек Енгельгардт і Божидар не рахуються, але були Рошфор, Дешанель, Мораес — це відпочинок від старих слов'янських консьєржів. Годі вже їх.

Хай там як, я в доброму гуморі, що буває рідко; мені здається, що Маккей кинула Жюля і що мій живопис гарний. Час минає так швидко...

О Альбере Вольфе, ти, кажуть, не знаєшся на мистецтві, але дарма, якби ти зволив тицьнути мені статейку...

Оце справи! Хай це не буде... неможливо й жахливо, та хай це буде неможливо й тому, що надто гарно. Він скаже лише кілька блідих слів.

Я ще не буду здатна змусити Жюля носити ім'я Адольфа³. Ах! Ні! Та годі ж бо.

Пишу в ліжку, завтра неділя, я йду до церкви, отож засинати рано марно... Та я, мабуть, божевільна, бо щойно подумала про «Пастухів у Вифлеємі» й тепер геть не засну.

Це полум'я захвату, захоплення, заздрості, тривоги... Ах! От лихо! Він ніколи не зватиметься Адольфом. Бачите-бо: вечір, вечірнє повітря, атмосфера, що огортає предмети, спокійна картина, і ці славні люди йдуть, сповнені віри, ведені зорею, що сяє в небі гарного блакитного кольору, не надто блакитного, бо ще не зовсім ніч.

Що ж, а я його обожнюю! Ні «Жанна д'Арк», ні... Ах! Ніщо на землі не зрівняється з божественними «Пастухами». Я була така ж божевільна хіба що з-за моїх «Святих жінок». О! Та я зроблю їх цього літа, у червні, в Італії. О! Напевно...! Якщо Бог дозволить.

Цей маленький білявий чоловік, якщо він зробить своїх «Пастухів» такими, якими я їх бачу... Я не засну...

Бо ви цього не бачите — вечір, спокійний, теплий, синій вечір, і Зоря... Потім на землі прості люди, сповнені Віри. Невиразні форми... Не знаю, чи це від надмірної чутливості дівчат мого віку, чи... Та ні, навіщо шукати низькі причини... Це тому, що я мисткиня у справжньому значенні слова, що кожен митець — поет, провидець і закоханий, і що ця картина є чи буде шедевром шедеврів.

Кадзенові⁴ вдалися маленькі нічні пейзажі в цьому дусі, дуже добре. Чи я несповна розуму, чи маю рацію — дивіться й судіть. Та я волію маленьке полотно Кадзена з чорним човном на синьому небі, повному зірок, за всі ті чорні, славетні й закопчені пейзажі музеїв. Неможливі дерева, ані повітря! Чому це славетне! Тоді як у Кадзена відчуваєш прохолоду ночі, і тебе зворушує, як справжня прекрасна ніцька ніч, із місяцем, що ось-ось відіб'ється в дуже спокійному морі, чий легкий рух чути... Ах! Як це гарно. Наскільки це гарніше за славетні музейні пейзажі...

Аби лиш я заснула.. Я божеволію через цих «Пастухів» і мою власну зорю...

Ах! Якби ж я могла мати талант! Кожна... особа, що мене займала слушно чи ні... має свою музику.

— 1 Спершу Дивовижний, але дурний Еміль д'Одіффре... П'ятнадцять років... Не перше кохання, але перше... щось. Музика: «Міньйон»⁵, вірші й голосіння мого авторства.

— 2 Антонеллі... щоб довести, що Дивовижний мене не займав, сімнадцять років. Доволі бридкий жалібний мотив з італійського балету, з якого я знаю лише чотири такти. Без віршів.

— 3 Лардереї... шалене захоплення. Музика: «Поль і Вірджинія» Массе, вісімнадцять років. Без віршів.

— 4 Кассаньяк... шанобливе захоплення нібито великою людиною, дев'ятнадцять-двадцять років, політичне захоплення, славетний муж... витончені почуття... імперія, дуелі тощо.

Банальна пісенька: «Кажуть, тебе видають заміж», і це постфактум. Без віршів.

— 5 Ах! Ха! 5. Що ж, це було б, так би мовити, «Пастухи» Бастьєна. Уся поезія й уся висота почуттів зрілої особи, яка вважає себе непомильною. Музика: «Гамлет»⁶.

[Замазано: Натура? на кшталт Монмартру. Це не заважає...

Колись я бачила сон... багато років тому... він записаний. Я бачила дуже яскраві зорі, я дивилася на них, їх було п'ять.

Чотири з них я скинула, просто дивлячись на них, а п'яту, простягнувши руку, щоб узяти, — вона була зі срібного паперу, а небо з синього картону, і щоб її відчепити, я мусила шкрябати її нігтями...

Це нічого не означає, але я пишу, бо так зручно, я засну, пишучи, бо ці кляті «Пастухи» мене бентежать, я хочу витратити цей флюїд, пишучи.