Понеділок, 4 лютого 1884

Прошу вибачення, що я перехвалила «Іродіаду». По-перше, лібрето негарне, а по-друге, опера схожа на «Аїду» не з одного боку, тільки слабша за почуттям...

Сама Саломея й хори за лаштунками впереміш із її голосіннями над долею Іоанна — це надто нагадує Аммеріс саму з хорами за лаштунками, що тужить над долею Радамеса. Але яка різниця! В «Іродіаді» це бліда копія. Щоправда, Массне має дуже повну й дуже широку оркестровку й добуває надзвичайні звучності, але зловживає ними... Це дуже гарно — писати широко, але... Ця безперервна широта й ця потуга спершу приголомшують, але в цьому бракує пристрасті, до якої він так і не доходить, попри всю свою вченість.

Але вченість безсила... В «Аїді» є фрази, що захоплюють, цілком італійської мелодії, а в «Іродіаді» мелодія надто спрощена й має вигляд несміливої, що не зважується... Очевидно, що, не роблячи нічого надто виразного, доходиш до дуже великої єдності, а коли при цьому таки не надто бракує «арій», виходить чудовий ансамбль. Треба переслухати «Аїду», щоб побачити, чи справді вона трохи бідна поряд із буйною широтою Массне.

Массне — це Мункачі, я не зважувалася сказати це вчора, а сьогодні так думаю.

Обидві партитури в мене на піаніно.

Вівторок, 5 лютого 1884 [десять рядків закреслено] ви, гадаючи протилежне, образили б, дурна публіко, мою повагу до... самої себе.

Перемальовую голову на картині.