Неділя, 27 січня 1884

Жак позує, і я ніяк не впораюся, він не позує. Ах! От лихо.

Каролюс-Дюран¹ чотири роки тому виставив портрет своєї матері; саму голову. Стара в чепці з білого коленкору, зав'язки під підборіддям. Вигляд консьєржки немодного будинку. Бастьєнові варто було б надіти на неї чепець.

Зрештою, чи дорівнялася я до його сили десятирічної давнини, чи ні? Це питання нічого не варте. Я, може, й дорівнялася, але він має й мав якості, яких мені бракує. А до того ж, відколи я щось умію, я малюю тільки дітей, які не позують, і сама не знаю, що могла б зробити з добрим спокійним натурником.

Портрет пані Друе видався мені дуже худим і картонним. Ах! Ні! Я божевільна, він чудовий, і я йому й до кісточок не дістаю. Це навіть ознака божевілля — зважуватися порівнюватися... Хай навіть для того, щоб дійти висновку, що порівнятися годі...

Поганий цей портрет Жака... Я надто захоплююся фонами на ньому, ось чому.

Ах! Понеділок, 28 січня 1884 Знову починаю портрет Діни, але це знову нечувані муки, вона не дає того, що я хочу, словом, близько п'ятої мені вдається накидати його вугіллям. Що ж до Клер, вона нічого не робить і дуже втішається, дивлячись, як я мордуюся, і слухаючи мої міркування, відступи тощо, тощо.

О п'ятій пробую нову натурницю для Навсікаї². Ірмі двадцять три, і хоч вона дуже вродлива, двадцять три роки — це не п'ятнадцять.

Краще форми простіші... але молодість і наївність. Малій шістнадцять, але... зрештою, побачимо.

А ввечері я пишу — що? Та не знаю, я ще не знайшла форми...

Тільки що безперечне, то це що писати мені природніше, ніж... малювати. Подивіться: справжні живописці рисують, начеркують, компонують, нічого не знаючи, дітьми, самі собою... Я теж рисувала, але не надто, це завжди була радше думка: «я маю хист до живопису, і одного прекрасного дня я ним займуся». Тоді як писати — у мене сила-силенна літературних начерків, і з десятирічного віку, і тепер, і завжди... Етюди імпресіоністки, невігласки, бідної чужинки, яка навіть не вміє до пуття висловитися (о скромносте, мерщій розвій мої ілюзії), словом, як картон живописця, який нічого не вміє, але має покликання.

Не можна стільки всього робити... Та ні ж...

Малювати, доки видно, ліпити до обіду й писати, коли йде або перед сном.

А жити? Жити? Коли матиму талант і коли Бастьєн-Лепаж закохається в мене.

Ха-ха? А якщо я помру раніше? Я ні за чим не пошкодую. Любий янголе, я чудова, і я себе обожнюю.

Це тому, що я сьогодні добре попрацювала.

Я ще приміряла сукні. Сублімно, сублімно...

Бо ж, зрештою... що треба? Як не пощастило прожити усе... Та хто прожив усе? Отож як не пощастило прожити все, треба відчувати дуже жваво й жити геть в уяві...

Це... і тим більше, що мені шістнадцять і дев'ять років (додайте)³, у цьому віці, кажуть, буваєш... Можна навіть мати видіння... Та я не маю часу, а до того ж, простоявши кілька годин на ногах із піднятими руками, поратися з глиною, маєш одне-єдине прагнення — спати й починати знову назавтра.

Я дуже щаслива.