Субота, 26 січня 1884

Знову картина Клер, але я даю їй длубатися з квітами; маршалова приходить її подивитися, приводить синів, і поки вона йде у вітальню з візитом до мами, п'ятеро дітей лишаються в майстерні. [Замазано: Діна й ] я, словом, — діти.

Безперечно, мені весь час хочеться говорити про Бастьєна-Лепажа, і мені коштує зусиль цього не робити. Що подумали б?

Принаймні мушу поговорити про нього тут, і ось, пишучи, мій погляд падає на пальці лівої руки, що притримують аркуш, — ці живі, нервові пальці нагадують про його живопис; руки, які він малює, живі, шкіра огортає їх, і відчуваєш м'язи, що ось-ось ворухнуться. Картина, бачена вчора, сьогодні видається мені кращою. Я починаю щось у ній знаходити... Так, це маленький сажотрус, якого прихистила його жахлива мати, і він написав його на горищі зі старими меблями впереміш і двома котами, що дивляться, як той їсть шинку. Учора я не знаходила в ній нічого цікавого.

Зрештою, таки...

Добрі гладкі селяни — мені було б байдуже, так, добра стара в чепці була б приємна, але ця жінка робітника, простоволоса¹, ні молода, ні стара! Це зроблено десять років тому... Манера це виказує, вона не така впевнена, як тепер, і трохи скидається на Курбе.

Білявенька голова, очі різні й рот скривлений... словом, нема за що зачепитися.

Лихий вигляд... У батька голова німецького кравця, ніс гачком, але великий, борода руда з білим, ярмулка, окуляри... теж не приємний... Ці люди мають неприємний вигляд... Я б куди більше воліла стару селянку в чепці зі щасливим виглядом... що має такого сина.