П'ятниця, 25 січня 1884

Ми повертаємося з майстерні Бастьєна, де дивилися три полотна архітектора, не вражають, і боюся, що не зуміла приховати своїх почуттів. І полотна справжнього, нові й давні...

Сьогодні вранці я дивлюся на це... холодним оком.

Суть речей...

Що я розумію під суттю речей чи людей?? Та просто те, що воно є, і до того ж я не вмію пояснити, словом... Бачити безглуздя, ескізи, намацування такого митця, як Бастьєн; уявляти собі людський, слабкий, уразливий бік. Невідомо чому й з якого приводу. Те, що навіть Маккей¹ його... кидає, сповнює мене тихою втіхою, а до того ж порпатися по закутках його майстерні й бачити слабкий живопис! О! Оце вже маячня!

Уже не поважати його цілком. А брат каже, що він нічого не робить, що він хворий, і ось він зовсім мило хоче прочитати нам його листа: «Мій любий товстуне, ось мене знову прихопило, нестравність...» Тут мій сміх і сарказми перебивають і ображають достойного архітектора... Та ще й нестравність! Навіть братові! Це ж речі, про які не говорять...

Тож він уже не хоче читати нам листа, бо я сприймаю це погано, а позаяк він пише, що нудьгує, що сумує, чи що там іще. Виявляється, немає нічого незвичайного в тому, щоб говорити про нестравність...

А я вважаю це огидним і зайвим, можна сказати, що ти нездужаєш, і досить...

Недуги, у яких можна зізнатися, — це нежить, мігрень, розтягнення, ревматизм... навіть гарячка, але нестравність, зубний біль, ... та... те... Тьху.

Отож я бачила портрет дідуся (1874) і портрети мами й тата. У них жахливі обличчя... Мати білявенька, ніс кирпатий, худа, очі різні, рот скривлений...

Я б воліла добру стару селянку... але це... це не гарно...

Ви, можливо, гадаєте, що ці звичайні, вульгарні й негарні батьки справляють на мене неприємне враження... Анітрохи, мені байдуже. Та я не знаю! І до того ж, загалом... А втім...

Мені здається, цей бідолашка в занепаді... Так і є, брат каже. І тоді уявляєш собі, що варто лише простягнути руку, щоб ним заволодіти, — і тоді майже вже й не хочеться. Тобто... Ні, правда в тому, що я завжди відчувала й дедалі більше відчуваю владну потребу писати, я вигадую історії, занотовую факти реальні й уявні.

Дюма каже, що головна якість жінки — це інтуїція... Що ж, інтуїтивно я розумію, бачу, знаю надзвичайні речі, але коли йдеться про те, щоб розібратися посеред власного зібрання записів... Бо є грубий зошит, повний нотаток...

Неприємне враження... Майже всі його полотна тут, він небагато продає, і якби я раптом уявила собі, що він, можливо, гадає продати нам щось... Я завжди роблю ниці припущення... Це справді ницо й огидно...

А проте це було б природно. Ах! Який жах.

Суть речей... Так, суть речей... гірка.

Ці славні люди, такі негарні... дідусь і батько померли, мати лишається, і вона найнегарніша, але їй шістдесят років... це надто молодо, щоб умирати.

Їй не треба вмирати, бідолашній жінці, але яке бридке, лихе обличчя... і скривлене... Вона схожа, чи радше Жюль схожий на неї, хоча й має чарівне й дуже добре обличчя.

А мама, і Діна, і тітка... Ці дами вважають, що я ось і вилікувалася, припускаючи, що я була трохи хвора на симпатію до Жюля, бідолашки. Зрештою, гірше за простих селян... Я це знала, але не бачила їх.

А вас, панночко, це чіпає? Ні так, ні ні, проте через інших; мені було б байдуже, якби він став великою людиною, якимось Ґамбеттою! Можна було б і куховарити з його матір'ю, але простий чоловік великого таланту... «Коли перейдено певну межу, то меж уже немає».

Це по-дурному, але це правда: межу не перейдено... Зрештою, усе це в моєму спекулятивному світі, в моїй уяві, звісно... Словом, у політиці ти приборкувач народів, але геніальний митець не нав'язується достатньо, не настільки, щоб... Зрештою, його можна обожнювати, але не можна про це казати.

Я страшенно нудна... але я суджу з погляду інших...

Чорт забирай, якби ми були в пустелі... Але.

Ах! Яка я добра — йому ж зовсім байдуже, що я про це думаю.