Вівторок, 15 січня 1884

Перемальовую картину надворі, гарна погода.

Середа, 16 січня 1884 Архітектор мені сказав, що серед численних задумів картин є «Пастухи у Вифлеємі».

Останні два дні моя голова працювала, і сьогодні по обіді я мала дуже виразне видіння. Так, «Пастухи у Вифлеємі». Сюжет піднесений, а він зробить його ще піднесенішим.

Так, я мала видіння таке виразне, і моє враження таке... що я можу порівняти його лише з враженням від тих «Пастухів»: святий захват і цілковите поклоніння. Так, упродовж двох чи трьох годин я була до нестями закохана від захвату. Бо вам цього не зрозуміти... Це буде ввечері, я певна; знаменита Зоря. Чи відчуваєте ви все, скільки він вкладе туди таємниці, ніжності й [замазано: і якщо можливо] величі? Це можна собі уявити, коли знаєш його творчість і встановлюєш таємничі, фантастичні споріднення між Жанною д'Арк і Вечором у селі, ефект яких певною мірою відтвориться в «Пастухах». Ні, але хіба ж я не чарівна, що спалахую пристрастю до картин, яких не бачила і яких ще не існує! Хай я смішна для більшості — двоє чи троє мрійників будуть зі мною, а в разі чого я й без них обійдуся...

А до того ж ефект «Пастухів» той самий, що й «Святих жінок»... Ні, але тільки тому, що це ввечері, бо почуття зовсім інше. Там воно буде велике, сильне, ніжне, осяйне, таємниче, сповнене святого й лагідного зворушення, бентежної та екстатичної таємниці. У мене теж буде вечір, але безнадійний, страшний, із виснаженою ніжністю; щось довершилося, і панівна нота — це: розпач. Ну ось, я божевільна, що зважуюся порівнювати себе з генієм... але я не порівнюю, я лише кажу, як я розумію картину, яку хотіла б написати.

Зрештою... як зробити, як передати, як прищепити масам переконання?! А навіщо? Хіба маси коли-небудь розуміли високе мистецтво?... Зрештою... якщо ви визнаєте геній за Мілле, то як же це виходить?

«Жанну д'Арк» у Франції не зрозуміли, а в Америці перед нею стають навколішки. «Жанна д'Арк» — це шедевр виконання й почуття.

Треба було чути, як Париж про неї говорив. Це був сором. Та невже ж можливо, щоб успіх діставався «Федрі» та «Аврорі» Кабанеля, Бугро, Лефевра і компанії! А втім, хіба публіка любила Мілле, Руссо, Коро? Вона полюбила їх, коли вони ввійшли в моду.

Що ганебне для нашої доби, то це нещирість освічених людей, які вдають, ніби вірять, що це мистецтво не серйозне й не високе, і які курять фіміам тим, «хто йде традиціями майстрів». Чи варто наполягати й пояснювати глупоту цих міркувань?

Що ж тоді є високе мистецтво, як не мистецтво, яке, малюючи [замазано: меблі], волосся, одяг, дерева в досконалості, так щоб дати нам, сказати б, доторкнутися до них, водночас малює душі, духів, життя?

«Жанна д'Арк» не є високим мистецтвом тому, що показує її селянкою в неї вдома, а не з білими руками й у обладунку.

Ні, його «Кохання в селі» нижче, набагато нижче за «Жанну д'Арк», а ідіотські чи підступні критики хвалять його, щоб замкнути в одній спеціальності. Лютують, що ця людина, яка малювала селян, наважується малювати щось інше — історичну селянку на кшталт Жанни д'Арк. Лицемірні фарисеї.

Бо ж усі ми, хто завгодно, ми малюватимемо плоть, але ми не маємо отого позабічного, божественного подиху... того, що має він, зрештою. Хто ж, окрім нього? Та ніхто. В очах його портретів я бачу життя персонажів, мені здається, ніби я їх знаю. Я пробувала викликати в собі ці враження перед іншими полотнами — і не змогла.

Невже ви можете надати перевагу «Облозі Коринфа», «Страті Джейн Грей» чи якомусь «Баязетові» перед прозорим і живим оком дівчинки, що проходить повз.

Те, що має цей незрівнянний митець, можна знайти лише в італійських релігійних картинах, коли митці малювали й вірили.

Спогад про «Поклоніння волхвів» Герардо делле Нотті лишився в мене як засліплення.

Я не пам'ятаю ні виконання, ні академічних достоїнств (це було вісім років тому), але пам'ятаю, що бачила пастухів у захваті перед божественним немовлям, і, щоб сказати все одним словом, о малопоетична Франціє, — пастухи, діва, немовля і я, що дивилася на картину, ми всі були переконані, що це сталося насправді! Так, спробуйте ж переконати публіку, що це сталося насправді, у цьому все, і більш нічого не треба.

А ідіотам, які скажуть мені цю дурну й боягузливу фразу: але як же ви, ви, натуралістка (о! тварюки), можете малювати давні сюжети, яких ви не бачили?

Я скажу цим нікчемним створінням, узявши за приклад пастухів: невже з вами ніколи не траплялося опинитися на селі ввечері, самому під дуже чистим небом, і відчути себе збентеженим, охопленим таємничим почуттям, пориваннями до нескінченного, відчути себе мовби в очікуванні якоїсь великої події, чогось надприродного, і невже у вас ніколи не було мрій, що переносили вас у незнані світи...

Якщо ні... ви ніколи не зрозумієте, і я раджу вам купити «Аврору» Бугро або історичну картину Кабанеля.

Усе це, любий янголе, для того, щоб сказати, що ти обожнюєш геній маленького Бастьєна? Так.

Тоді все, на цьому йди спати.

Амінь.

Четвер, 17 січня 1884