П'ятниця, 18 січня 1884

Учора маршалова прийшла й завадила мені дати останні штрихи профілю Шарля, — завжди уявляєш собі, що саме останньої миті все надолужиш.

Словом, я сьогодні в настрої хоч плач: до думки знову побачити свій учорашній живопис домішується жах знайти його поганим, і я плачу... справжніми сльозами. Що ж поробиш, я палка натура, як дев'ятнадцятирічні студенти в Німеччині. Отож ні Вільв'єль, ні навіть Клер мене не розуміють. Вони обзивають мене навіженою.

А моє святе й глибоке обурення, коли я викриваю зухвалу крадіжку, вчинену Бугро на шкоду Рафаелеві, викликає сміх.

Такі речі цих дам не зачіпають. Ні, це годі собі уявити... скільки запозичень, ниці крадіжки знаходиш у всіх наших академічних художників.

Ці ниці пройдисвіти приходять на світ із наміром «іти традиціями майстрів» і проводять життя, перелицьовуючи композиції майстрів. У того — постать, у того іншого — цілу групу, усе обернуте праворуч замість ліворуч, охрестити по-новому — і фокус удався. Ті, хто не обуриться, як я, вважатимуть це за дуже добре. На крайній випадок прийом можна виправдати, кажучи, що ці гідні зневаги шахраї надихаються богами мистецтва. Яка підла ницість і як це ганебно... У світі абстрактному [замазано: сказати б], у царині мистецтва, думки, ідеї... Що ж, серед тих, хто займається цими фантастичними царинами, я не маю щастя нікого знати.

Я знаю світських людей і трьох митців загалом... Людей на кшталт пані та панни Богданових, що вечеряли тут учора.

Я знову зробила ескіз жінок. Усе в тій чарівності, якої я зумію (?) надати атмосфері. Так, треба, щоб це був саме вечір, саме повітря, саме та швидкоплинна година, коли серп місяця ще видніється дуже блідий... І це у великому форматі?! Я ніколи не зумію!!

Бастьєнові, мабуть, довелося зробити п'ятдесят етюдів, щоб упіймати цей ефект... Що ж, я зроблю п'ятдесят п'ять! Після 15 березня. І доведеться-таки...

Це не життя.

Субота, 19 січня 1884 Вільв'єль і Клер тут щодня, і мене вже починає дратувати, що мої пензлі в ужитку, мої тюбики з фарбами видавлені криво, мої звички порушено... Зрештою... І тим більше, що погода погана, що я невдоволена своєю роботою [замазано: нерозбірливо], у поганому гуморі, в роздратуванні, доведеному до краю... Ці дами мене дратують, їхні веселощі, такі природні, проте напружують мене; вони по-дружньому жартують з мого кепського гумору, а я люто хотіла б викинути їх із вікна — лютую на цих чужинок, не чужинок за расою, а чужинок за ідеями, за духом, за почуттям.

Вільв'єль досить неосвічена, як, утім, і більшість світських жінок, і повна безглуздих ідей... А я! Я повна ідей у дусі Віктора Гюго... Загальне щастя, філософія, свобода, мистецтва, повчальна освіта... Зрештою, це надто довго розповідати, і я їм нічого про це не кажу... Тут теж — навіщо, я зневірена.

У Клер тепер хлоп'ячі манери, відколи ми дуже близькі; вона влаштовує тобі шкільні витівки: то пензлем кине по пальцях, аж боляче, а сьогодні по обіді вдарила мене книжкою по плечу. А потім, ховаючи голову: «віддайте мені її».

Це переросло б у бійку, отже.

І справді, це мене розлючує, дурною люттю, такою ж дурною, як і той жарт. Дивно, як щодня й майже в кожного натрапляєш на дурні, обурливі речі, які мені й на думку ніколи не спало б учинити.

Не можу вам передати, як ця мала мене розлютила, і не знаю, як її спинити, бо розсердитися всерйоз було б смішно й принизливо... Сьогодні ввечері в Італійців¹ я доволі гарненька... Були Божидар і пан де Рошфор (не Анрі)², якого щойно призначили секретарем посольства в Ріо-де-Жанейро. Цей чутливий дипломат нагадує мені чутливого й бездоганного Габріеля Жері.

Неділя, 20 січня 1884 Працюю над картиною Клер і сподіваюся скінчити її за два-три дні.

Бабу вже намальовано. Це не чесно, те, що я роблю, і я навіть відчуваю певну відразу водночас із утіхою, що можу так легко зробити те, чого ці дами ніколи не зроблять.

Мала намалювала кілька оберемків квітів, але я додам і перемалюю, так що... Картина зображує торговку з її візком, повним квітів, у натуральну величину, прошу пана. Це фальшивий натуралізм, але дарма.

Татусь Буланже вказав позу торговки, і я ретельно виконала те, що він сказав, аби не мати відповідальності, хоч і вважаю позу ідіотською й банальною... Це торговка, поставлена за правилами композиції... Тьху!

Поговорімо про інше.

У мене немає друзів, я нікого не люблю, і ніхто не любить мене.

Якщо в мене немає друзів, то це тому, що (я це добре відчуваю) мимоволі я надто виказую, з якої висоти «споглядаю юрбу». Нікому не до вподоби, коли його принижують.

Я могла б утішитися думкою, що справді вищі натури ніколи не були любі. Їх оточують, гріються в їхньому промінні, а в глибині душі ненавидять, і щойно випаде нагода — обмовляють. Нині йдеться про пам'ятник Бальзакові, і газети публікують спогади та відомості, зібрані в друзів великої людини. Аж нудить з відрази — отакі друзі: змагаються, хто перший викриє якусь негарну рису, смішне, підлоту. Я волію ворогів, їм менше віриш.

Понеділок, 21 січня 1884 Пані Сапоженикова знову проїжджає через Париж, повертаючись із Ніцци, і я знову впізнаю добру ніццьку Ніну, коли переказую їй для архітектора: «Багато вітань панові Жюлеві». Цей славний брат прийшов сьогодні ввечері, бо я надіслала йому маленький російський рушничок з вишитою посередині головою Жюля червоним бавовняним мулине, а зверху синім мулине словами ЙОГО ГОЛОВА. Я знаю цю голову напам'ять — раз я її прострочила на машинці, а цього разу вишила по канві. Коли Ніна й піп пішли, я знову мордую його: ні, але зізнайтеся, що в нього паскудна натура — і потворний до того ж! — «Ниций характер» — «Кретин, бо мене не цінує!»

Розумієте, я кажу «цінувати» з овернського погляду³; що ж, тих, хто мене не цінує, я зневажаю, бо вони ідіоти.

— Якщо він вас недостатньо цінує, то це тому, що ви не природна, коли вас не знають!

— Чому ж він мене не знає? Це сонне й плаксиве створіння!
— Ви бачили його хворим.

— Це нічого не міняє.

А я ж розповідаю вам про ці словесні турніри так, ніби справжній Жюль мав про них дізнатися, тоді як його брат-архітектор йому нічого не каже, о! але він скаже...

— Ну ж бо, ось пані (Ніна), розумна жінка, і вона мене цінує; ось пан (піп), теж розумний, він мене цінує; ви, зрештою, — розумні ви чи ні — ви оцінили мене відразу, природна я була чи ні. Отже, він гірший за старий порожній тюбик з-під фарби.

— Але я ж була засліплена відразу...

— Так, оберніть це на жарт, раджу вам, це не робить справу менш жахливою.

Яка паскудна натура.