Понеділок, 14 січня 1884

Божидар приходить розповісти про свій вечір у пані Картрайт; перша людина, яку він там побачив, був Жерве, що паплюжив Бастьєна, отож він гадає, що то він, Вільв'єль; а оскільки Клер снідала з нами, наш Божидар співає нам ці куплети, він порозсівав їх у Картрайт і вимовив ім'я Адольфа перед Жерве... і це на нього аж ніяк не подіяло... Через того Адольфа всі корчаться зо сміху, бо всі уявляють собі Бастьєна, що ховається під іменем Адольфа...

Я ще співала ці прекрасні строфи десь близько шостої, коли прийшов архітєктор [sic], цей добрий хлопчина приносить мені малюнок, зроблений ним самим, на якому зображено капелюх... Його капелюх. Це зворушливо. Капелюх Жюля! І от я кажу йому, що вже запізно, бо я його більше не люблю!

— І подумати тільки, що він так ніколи й не дізнався про це кохання! — вигукує його брат.

[Замазано: .Ні], але чи знаєте ви, що цей собака-брат цілком серйозно зберігає й зберігав для себе всі дражнилки, писані чи мовлені, призначені для іншого. Це дратує і водночас утішає.

— Я б ніколи не скінчив, — каже він, — якби переказував йому всі ці дурниці; ви ж кажете про нього самі гидоти, обзиваєте його безсердечним, старим зморщеним, егоїстом, єзуїтом, нікчемою, ницою натурою, марнославцем, ... а оскільки він про вас дуже високої думки, я не хочу цього псувати.

Отже, всім цим милим сваркам судилося померти в широкому лоні архітектора...

Мені здається, ніби я з'їздила до Дамвільє, він стільки нам розповідав — задуми картин, спосіб життя; він нічого не [чинить] потай, він не забороняв про це говорити, він не... Якщо він не запросив нас подивитися етюди з Конкарно, то це тому, що він узагалі ніколи нікого не запрошує; він навіть подумав би, що було б претензійно запрошувати, аби показати кілька етюдів, зроблених абияк у Конкарно, куди він їздив відпочити, і що зрештою та вельми прихильна манера, з якою його приймали в нас, [Викреслено: мала] сама собою скасовувала ці церемонії; він був би в захваті, якби ми приїхали, тощо. І що навіть для цих великих картин він ніколи нікого не запрошує, він лише каже своєму смиренному братові попередити кількох друзів...

Але ось що серйозніше: коли брат розповів йому про мою картину, він сказав: чому ти не сказав мені про це в Парижі, я пішов би на неї подивитися.

— А я нічого не сказав тобі в Парижі, бо якби ти прийшов, вона б усе від тебе сховала, як завжди; він нічого не знає про те, що ви робите, окрім вашого Салону. Ви ж відвертаєте свої полотна до стіни — та знаєте, що він більше ніколи не захоче дивитися на ваш живопис, якщо ви так чинитимете!

— Захоче, якщо я захочу, якщо я попрошу в нього порад.

— Він завжди буде радий вам їх дати...

— Але ж я не його учениця, на жаль...

— А чому? Він би тільки радів, він був би дуже потішений, якби ви з ним радилися, і давав би вам безкорисливі поради, словом — поради здорового глузду, бо він має дуже точне судження, без упередженості... І він був би щасливий мати цікаву ученицю, повірте, він був би дуже потішений і дуже задоволений.

Досить, правда ж? А ви ж знаєте, що коли йдеться про Жюля, архітектор не жартує, це святе.

Що ж, мені це приємно, дуже.

І під цим добрим враженням я заводжу набридливі дражнилки, негідні поважної жінки; від них болить голова в архітектора, який каже, що його мозок стає наче оцет під мікроскопом — щось ворушиться, кидається, крутиться, і ти в нестямі.

Забула сказати, що я продірявила портрет Діни, він не виходив. А ніщо так не помагає, як знищення власного твору: відроджуєшся, готовий почати знову, відчуваєш у собі нові сили.