Четвер, 11 жовтня 1883

Я забула занотувати приїзд мого дядька Володимира; він приїздить, щоб забрати свого брата Жоржа й спробувати таким чином урятувати його статок, а може, й самому з нього трохи скористатися. Зрештою, це завжди буде краще, ніж бачити, як усе грабують чужинці. Якщо це вдасться, Діна зможе колись успадкувати, і ми позбудемося цього жахливого чоловіка, що отруює нам Париж.
Замість [закреслено: цигарки Божидар] триматиме між пальцями гілочку настурцій, яку зірве з балкона. Він не курить, і ця квітка довершує оригінальність і [не смішна].
Учора ми їздили до Ґавіні, які хочуть, щоб я вийшла заміж, за Алексіса.
Вони втратили надію зробити мене щастям якогось чарівного французика, тож нехай уже Карагеоргевич, але виходьте заміж.
— Але якщо ви станете претенденткою, то вже не малюватимете?
Та ні ж, румунська королева малює й пише.
Я навіть показала їм подробиці про роботи королеви. Це єдиний спосіб змусити їх прийняти [старанне] малювання. Вони дурні! Та всі.
Ах! Яке ж убозтво.
Невже я аж так перевершую всіх цих людей?..
Та байдуже, вони мене обтяжують.
Якщо Бастьєн кінець кінцем одружиться з Мекей, це буде велике вигадане горе.
Я познайомилася з ним двадцять місяців тому, здається, у лютому 1882-го, він тоді був на першому році з Мекей, отже, це триває вже майже три роки.
Зрештою, він і досі її обожнює, це дратує. А власне, чому б він перестав її любити? Це я дурна, що прагну бути коханою саме тим паном, який, я знаю, дуже захоплений деінде.
Зрештою... Мій Бог справедливий, тепер я починаю вірити, що Бог справедливий. Я зробила собі забавку зі своєї жалоби, забавку навіть із розсилання жалобних повідомлень; Божидар був тут, і ми сміялися, запитуючи втридцяте, чи є там адреса Бастьєна-Лепажа.
А тепер його дід помер, він, певно, дуже зажурений і не думає про офіційні сповіщення, або ж нас просто забули. Усе це дуже справедливо.
Я намагатимусь бути кращою надалі. Бог справедливий.
Чому подобаєшся радше байдужим, ніж тим, кого кохаєш.
Тому що байдужими ти керуєш; не боїшся їм не сподобатися, тобі байдуже їх утратити; натомість з іншими стаєш несміливим, утрачаєш упевненість, ніяковієш, утрачаєш свій блиск, свою силу — ту певну впевненість, яка є наче здоров'я й молодість нашої вдачі. Зрештою, подобаєшся майже завжди випадково, подобаєшся, коли про це й не думаєш. Та й ті, хто тобі байдужий, завжди твої прислужники... Що ж, оскільки я гадаю, що це правда, лишається тільки силувати себе чинити з усіма так, як я чиню, приміром, із Сен-Аманом, якого я муштрую, мов цуцика, та він цього й потребує, скажімо. А відваги бракує. А раптом він розсердиться... А раптом перестане приходити? Той, хто мені цікавий, звісно. Це дуже важко, але коли зусилля докладено, успіх майже певний. У будь-якому разі від страху нічого не виграєш, я це знаю з власного досвіду, підлесники зворушують тебе лише тоді, коли це люди... смиренні, чиє поклоніння могло б ледь не образити. Земляний черв'як, закоханий у зірку, та ще й пихатий! Тьху, гидота... Але між рівними... Словом, я твердо вирішила бути дуже непохитною й не чинити так, як досі, бо зізнаюся, що дуже часто мені трапляється не вимовити відповіді, що сама проситься на вуста, навіть із Божидарами, тоді як ці Божидари кажуть, що думають. Але в мене це з делікатності: мені здається, що, окрім нагальних випадків, завжди треба уникати всього, що може видатися бодай трохи неприємним, і навіть заперечувати впевнено видається мені браком чемності, тієї рідкісної чемності, яка часом змушує тебе дати комусь сказати щось перекручене, аби не спростовувати. Зрештою, ці чудові почуття були б доречні, якби нас було хоча б тридцятеро, хто їх дотримується, але серед людей, яких я бачу, мало хто думає так, як я, і якби я була вишукана, мене мали б за особу, на якій можна їздити; [зачорнені слова: останнім часом] я бачу, що конче треба говорити про те, що знаєш, цитувати авторів і робити вилазки в царину науки; бути до певної міри освіченою видавалося мені такою простою річчю, що я про це й не згадувала, а дехто часом думав, що я мила іноземочка, яка добре говорить французькою, та й по всьому.
Треба також часто говорити про чесноту, вживати слова «світ», «товариство», «пристойність» тощо, тощо. Ці речі аж ніяк не маються на увазі самі собою.
А якщо перед певними людьми бути простою, веселою й доброю княжною, тебе матимуть за легковажну дівчину. [Зачорнене слово: Я,] до... ще донедавна я завжди гадала, що все це самозрозуміле і що не може бути й мови про повагу, яка нам належить... Зрештою.
Навіщо я все це написала?