Вівторок, 9 жовтня 1883

Портрет Божидара видається мені... добрим. Жулян каже, що це може бути великий успіх, що це дуже оригінально, дуже свіжо і що виглядатиме як вправний Мане.
А мені це здається цікавим. Він спирається ліктем на балкон, тіло майже анфас, а голова профілем вирізняється на тлі неба; видно будівельний майданчик, будинки, дахи, вулицю, фіакр. Це дуже схоже на думку всіх, але мені хотілося б іще чогось більшого в обличчі. Череп і тіло дуже правильні навіть як на мене. На балконі ростуть настурції, і він жмакає одну з них між пальцями, дивлячись на вулицю; друга рука в кишені. Це в натуральну величину й по пояс, лишилася ще рука.
Та десь о пів на шосту я схоплюю ефект неба, трохи червоного, із серпиком — саме, саме, саме те, що треба для моїх «Святих жон»; я тут-таки зробила начерк. Цю картину можна буде написати лише з пам'яті, бо неможливо змусити таке небо позувати; мені дуже кортить узятися за неї негайно, тепер я б написала її за три тижні.
Спробуймо все ж... У Конкарно в листопаді буде не гірше, ніж у жовтні... А до того ж... треба робити те, що вабить, і у слушну мить, у психологічну мить.
Я маю своє небо, а на південь поїду по тло, по рослини. Натурника я маю тут. На південь треба буде поїхати коли, ану ж бо?.. Коли я зроблю постаті й небо, за сорок п'ять днів, а опинившись там, я, може, знайду й якусь картину, щоб написати, бо я не певна щодо «Святих жон». Це може вдатися, а може й розтягтися на три роки...
Але це небо... О! Якби це була пастель... Та ні, я хочу в натуральну величину. Так буде хвилюючіше.
Зачекати ще? Може, бо я добре зробила, що зачекала: ще кілька місяців тому я зіпсувала б її виконання, я хотіла писати її частинами... і недостатньо розуміла те злиття тонів, яке їй треба надати. А до того ж я хотіла б спершу стати відомою й надіслати цю картину лише вже з відомим іменем, бо інакше вона ризикує лишитися непоміченою... До кого вдатися по пораду? Хто буде відвертий? Хто побачить правдиво?
Це знов будеш ти, моя єдина подруго; ти принаймні будеш відверта, і ти мене любиш.
Так, я люблю себе, лише саму себе.
Так, треба докінчити шибеників. Мати ще одну картину, щоб надіслати разом. Виставити Божидара на зимовій виставці, у Клубі, а також портрет Діни.
І мати статую. Ось мрія.
Це можливо.
За два місяці я можу написати ще одну картину. У грудні я починаю статую й портрет Діни. Ах! Боже мій, пишімо менше й працюймо. Я боюся застудитися в Бретані, а якщо захворію — усе пропало. І мені лишається тільки добре триматися, бо моє жалюгідне дихання погіршується, а я худну.
Зрештою... Побачимо.
Та я пригадую, як ганила Тоні, який радив мені писати картину з етюдів. Я ганю його й досі, бо писати її з етюдів, так би мовити, розводити її — це жахливо. Те, що я хочу зробити, — це написати її майже цілковито з почуття, послуговуючись лише етюдами, дивлячись щовечора на небо. А натурник позував би на балконі; вимріяний мною пейзаж, можливо, й не існує, мені завжди доведеться його опоряджати, тож я скористаюся лише тонами та кількома шматками тла, щоб воно було живе. Скопіювати вечірній ефект з натури неможливо — він триває десять хвилин. Отже, я тієї ж думки, що й Тоні.
І так, і ні: відтінок ледь помітний, і вся різниця полягає, можливо, в тому, як ми це зробили б — він чи я, — у наших почуттях і наших очах.