Середа, 26 вересня 1883

Картина, перекинута поривом вітру, добряче продірявлена, але не в постатях, а до того ж це можна полагодити.
Тільки все це мене стомлює, а думка малювати поблизу Парижа мені огидна — немає тут досить широких обріїв. Я, мабуть, поїду до Бретані.
Ця куховарка-фальшивий-Бастьєн уже сто років не приходила. Він, вочевидь, видужав.
Учора ввечері Поль викликав у мене таке обурення, що я думатиму про це довго. Він запевнив нас, ніби мій батько дуже любив свою невістку й часто з нею розмовляв. Поль сказав це, певно, з... Щоб підтримати гідність своєї дружини, чи не знаю чому, але це найнахабніша з брехонь. Мій бідолашний батько так і не змирився з цим шлюбом і терпіти не міг своєї невістки — це загальновідомо й там, і тут.
Так брехати, в очі, та ще й знаючи, що нам добре відомо, як воно є! Ах! Боже милосердний.
А я обізвала його нахабою, дурисвітом, негідником, здатним на все тощо.
І справді! Я змусила його повернути довіреність, підписану в консульстві. Моя довіра щезла.
Зрештою, сьогодні ввечері ми вже добрі друзі, я в примирливому настрої, ми багато говорили про мого батька. Згадували його кумедні вибрики, його дрібні безневинні химери, його оригінальні думки... Словом, я роблю йому честь, бачачи себе схожою на нього, і розчулююся аж так, що мушу закашлятися, аби це не було помітно. Бо ні за що на світі я не хочу розчулюватися... Зрештою, цього й не зрозуміли б, подумали б, що я граю комедію перед Полем або що я хвора.
Тепер, ледве стримуючи сльози, я каюся, що не поїхала з мамою; я не була зобов'язана, але це було б дуже добре, він був би щасливий; мої холодні розрахунки при маминому від'їзді обертаються проти мене: я написала всього одну картину, та й та, може, погана, а опіки, які мала б прикрити жалоба, не йдуть на користь моєму здоров'ю. І, як з усім [зачорнені слова: іншим, я розумію] і збагну надто пізно.
Мене огортає якась ніжність до цього померлого батька. Так само я закохалася в Кассаньяка, відколи перестала його бачити. О! ні, мої враження не миттєві: лише силою думки, перевертаючи й перебираючи враження, почуття, я доходжу розуміння.
Тепер, коли образи забуто, я пригадую лише те, що було в моєму батькові доброго, оригінального, дотепного. Він був поривчастий і здавався легковажним та химерним чи вульгарним. Трохи черствості й хитрості, може... Та хто ж без вад, і я сама... Зрештою, я звинувачую себе й оплакую його.
Якби я поїхала тоді... Це було б задля пристойності, бо почуття не було... Чи мало б це однаково заслугу? Не думаю.
Я не мала цього почуття, і Бог покарає мене за це, але хіба я винна, що нічого не відчула тієї миті? І чи зарахується мені сьогоднішнє розчулення?
Так, якщо черствість першої миті заслуговує на кару.
Чи відповідаємо ми за наші добрі чи погані справжні порухи? Треба виконувати свій обов'язок, кажете ви.
Не йшлося про обов'язок; ми говоримо про почуття, а позаяк тоді я не відчула потреби їхати, то як судитиме мене Бог?
Чи судять людину за її мимовільними почуттями, чи за вчинками? Я брала б до уваги почуття: припустімо, вони добрі, але тоді людина — янгол... Ось я не мала ніжності, чи винна я? Ні, але я не була доброю, це було мимоволі, кажете ви, — певно, як і всі наші почуття... Та мимовільне почуття, яке штовхає на підлоти чи ганебні вчинки, не стає від того менш лихим. Це й усе?
Я щойно сказала: штовхає; я ж нічого не вчинила; я відчула чи не відчула любові до вмирущого батька, а тепер шкодую. Так, шкодую, що не зазнала того пориву, що сьогодні ввечері.
А він помер, і це непоправно. І чого б мені вартувало поїхати виконати свій обов'язок, бо це був мій обов'язок — поїхати до вмирущого батька.
Я його не зрозуміла й не почуваюся цілком бездоганною; я не виконала свого обов'язку. А треба було. Це вічний жаль. Так, я вчинила негарно, і я каюся, і мені соромно перед самою собою, що дуже тяжко. Я не хотіла б виправдовуватися, але хіба ж вам не здається, що мама мала б тоді мені про це сказати? Ах! Аякже! Усі мали лиш одну думку — не порушувати щоденного звичного плину; «Марі з матір'ю! Та це затримало б їх там на півроку! А якщо Марі лишиться, мати повернеться швидше». Ось як міркує родина. Але позаяк я краще за будь-кого знаю, що ця родина дурна, то навіщо на неї посилатися! На жаль, завжди зазнаєш якогось впливу, сам того не знаючи...