Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Неділя, 16 вересня 1883

Я хвора, тяжко. І накладаю собі величезний наривний пластир на груди. Після цього сумнівайтеся в моїй мужності й моєму бажанні жити. Зрештою, ніхто про це не знає, окрім Розалі; я походжаю майстернею, читаю, розмовляю й співаю майже гарним голосом. Як часто буває в неділю, я нічого не роблю, і це нікого не дивує. Ґавіні й Чумаков обідають сьогодні ввечері, і я не сходжу вниз, бо Ґавіні дратує мене понад усяку міру, як Сен-Аман, і бо я щойно ним наситилася, — таку причину названо моїй родині; а та, своєю чергою, каже, що в мене страшна мігрень. У мене ніколи не було мігрені, крім одного разу. Я задоволена, сама; повечерявши за читанням, я веліла погасити все світло, розсунути завіси й походжаю своїм поверхом у пишному місячному сяйві. Це теж насолода.
І серед такого горя я порівняно щаслива. Дізнаюся, що Жері й княгиня внизу, і велю переказати, що мігрень минає, тож я заснула, бо завтра рано матиму натурницю, що й правда.
А ще... Моя прекрасна душа прагне спорідненої душі.
Я така самотня серед своїх, вони мене обтяжують. І ніколи не матиму подруги; Клер каже, що я не можу мати подруги-дівчини, бо не маю дрібних таємниць і дрібних дівочих історій.
— Ви надто бездоганна, вам нема чого приховувати.
Вдячність зобов'язує мене додати, що ця мала дуже дотепна. У шістнадцять років вона блискуче склала іспити в ратуші. І я читала її твори, у яких трапляються вельми вигадливі фрази.
А втім... Послухайте, я не хочу дівочої дружби. Чоловічої дружби — так, бо тут завжди є якась задня думка або ж Кохання, Кохання, Кохання.
Записавши це, я майже вже й не прагну цього...