Субота, 15 вересня 1883

Сьогодні зранку йду подивитися на Бастьєнові роботи в Салоні. Як це сказати? Це краса з красот. Є три портрети, які, за словами Жуляна, що сьогодні в нас обідає, доводять до розпачу. Так, до розпачу. Безумство — після такого малювати. Ніколи, чуєте, ніколи не творилося нічого подібного. Це саме життя, це душа. А виконання таке, що ні з чим не зрівняти, бо це сама природа. Безумство — малювати після цього.
У нього є невелика картина під назвою «Достиглі жита»; чоловік, повернутий спиною, косить їх. Ця картина гарна.
Є дві картини в натуральну величину. «Сінокіс» та «Збирачі картоплі».
Який колір, який рисунок, який живопис! Це багатство тонів, яке знайдеш лише в самій природі. А ці постаті живуть. Тони сплітаються з божественною простотою, і око вбирає їх зі справжнім захватом.
Я зайшла до зали, не знаючи, що це тут, і завмерла на місці, побачивши «Сінокіс», — як завмерли б перед вікном, що зненацька відчинилося на сільський краєвид. Бог великий, але Бастьєн теж. Йому не віддають належного. Він на сто голів вищий за всіх. Ніщо з ним не зрівняється. Старі дурні й жалюгідні невігласи, що з умовності мліють перед закіптюженою старовиною чи перед наслідувачами майстрів! І подумати тільки...
Сьогодні ввечері в нас обідають Жулян, Сен-Аман і молодий Маринович. Останній — син сербського міністра, шваґро княгині Карагеоргевич. Сен-Аман — несповна розуму.
Жулянові стає нахабства запевняти мене, ніби портрет, що його виставила Амелі, гарний. Це мене обурює, бо я більше не зможу довіряти тому, що він каже. Хіба я інакша за всіх, і хіба вони справді всі несправедливі, упереджені, своєкорисливі? Невже немає нікого справедливого, доброго, безстороннього?
Бастьєна не дуже люблять, і живе він осторонь, а це наводить мене на думку, що він, можливо, має всі ці чесноти. Але він має й пруссацьке кохання. Тьху.
Життя похмуре.