Неділя, 26 серпня 1883

Ми збираємося провести день у Канроберів.
Тітка, Діна, я, маршал, маршальша, Клер, Луї, якому одинадцять, та сімнадцятирічний брат на канікулах. Усі вони чарівні, але десь о шостій я рада повернутися додому, поговорити й посміятися — стомлюєшся, коли не вільний від усякого примусу...
Сьогодні в Тюїльрі — велике свято на користь жертв землетрусу на Іскії. Як це водиться на таких благодійних святах, продають мальовану газету з начерками славетних художників та рядками великих письменників. Дюма, серед інших, присвячує цілу шпальту тому збентеженню, яке така подія має внести в душу тих, хто вірить у Бога християнського й католицького.
Нехай уже Содом і Гоморра. Нехай уже Геркуланум і Помпеї, бо там Бог карав тих, хто посилав його апостолів на муки, і утверджував свою могутність, давав про себе знати нарешті. Але тут. Де ж ті жахливі й [неназвáнні] злочини Іскії? І яка потреба була цьому незаперечному Богові утверджувати свою могутність?
Зрештою, Дюма гадає, що краще не розкидатися словами, триматися гурту й покладатися лише на себе.
І має цілковиту рацію, бо ж, зрештою, якби наше безбожжя було причиною цього вияву гніву, якби атеїзм, що його сповідують, треба було покарати, слід було вдарити по осередку безбожжя, по великому центрі, щоб показати, що це страхітливе диво чиниться саме задля цього. Але вдарити по цьому бідолашному острові — католицькому, клерикальному й селянському, та ще й через вулкан, який сам собою пояснюється науково. Тож це не може бути доказом чого-небудь, а якщо це й доказ, то він геть оминає всіх, кому призначався, отже, користі з нього жодної. Усі вражені цією огидною несправедливістю, і ніхто не вбачає в ній науки. Я кажу це побожній Діні (за браком кращого слухача), а вона відповідає мені, що це якесь-там попередження і що Богові не треба було вибирати, бо нині Содом і Гоморра де-не-де по всьому світу! Тоді я прошу Потопу — а як ні! Боже мій, я вас більше не розумію.
Він доводить вас до сказу, до розпачу, до нестями, схиляє вас до сумніву, а коли ви засумнівалися — карає вас за це. Я зрікаюся його перед Діною, а в душі скоряюся... Це боягузливо, але від Невідомого, всемогутнього й Несправедливого, можна чекати всього. Хоч би скільки я його зрікалася, я однаково навколішки благатиму його, бо він наганяє на мене страх. За таких умов мені нема чого від нього чекати...
Він завжди напував мене лихом... а вже три роки я наполовину мертва. І що ж я вчинила такого мерзенного?
А мої бідолашні рідні? Щонайбільше — дурниці.
Тепер я холону з жаху, бо Він має ще багато чого в мене відібрати, якщо схоче. Він може зробити мене сліпою, убогою й наслати хворобу, що спотворює.
Тоді можна буде сказати, що це... Та ні ж, адже я однаково звертаюся до Нього, попри весь свій розум і здоровий глузд.
Він може також наробити мені прикрощів на наступному Салоні. Через Канроберів усе журі тримаєш у руках. Княгиня Матильда приймає всіх великих, і кожен радий буде їй догодити.
Зрештою, чорт мене бери, якщо я з цього боку буду нещаслива, бо мене оточуватиме дуже могутнє покровительство. А цього й треба для нагород журі. Це не дасть справжнього успіху, якщо я його не заслужу, але може дати медаль.
А медалі, на жаль, дістаються лише завдяки покровительству.
Навіть якщо талант справжній, йому треба допомогти.
[Дві півсторінки видерто.]
А без таланту нагород досягають через покровительство — це ні дієво, ні приємно.
Та зрештою, це видно щодня. Слава Богу, у мені досить кебети, щоб трохи... допомоги було лиш засобом поставити мене на належне місце.
А хіба Рафаелеві не протегував із десяти років його дядько Браманте. А Мікеланджело... а всі вони? Їх витягли з небуття герцогині й папи, у яких вистачало тонкощі, щоб розрізняти таланти.
А нині кожен учень, який подає надії, під крилом свого вчителя. А Жуль? Жуль... Для початку вчитель чи покровитель має трохи підтримати, а якщо ти нічого не вартий, то потім ідеш на дно. Бо покровительство справді корисне лише попервах. Тож якщо ти його заслуговуєш, тебе підтримує якийсь Вольф, що представляє тебе публіці, а далі вже самому митцеві треба триматися... Не нехтуючи, однак, Вольфами, бо без розголосу про тебе забувають, а із забуттям щезають і торговці. Лишаються справжні поціновувачі, та їх мало, і вони раді купувати за безцінь.
А якщо рядок похмурий, я переживаю всі почуття справжнього горя.
Велике, Велике, Велике питання — це знати: чи буду я наступного року вольфізована [sic]. І сама думка, що я можу не бути нею, кидає мене у смертельну тривогу.
Потім — другорядні питання: чи буде Жуль у мене закоханий? Учора книга казала «так», сьогодні ввечері — «ні». Зрештою, Жуль стерся.
Дивно, як швидко це минуло, а я ж так боялася цього враження.
Зрештою, навіщо?
Якби це не минулося, я вийшла б за Сен-Амана. Сьогодні зранку ми зустріли Еміля, і я прибрала суворого вигляду.

Примітки

Вольфізована — неологізм Марі, утворений від прізвища Альбера Вольфа, впливового критика «Фіґаро»; означає «уславлена Вольфом», просунута його похвалою.