Вівторок, 21 серпня 1883

Божидар повернувся з Екса через Гавр. Вигляд у нього меланхолійний — то, певно, знов охопило його кохання до Сари.
Жулян мені пише, він гадає, ніби мені відмовили, дурник.
Прочитайте ж його листа. Я відповідаю розлого, а позаяк почерк у мене великий, виходить понад вісім сторінок.
Татгрен, Рошгрос... Рошгросу двадцять чотири, він ось уже десять років товчеться в Школі чи в майстерні...
Та все це назавжди лишиться самими словами чи листами... Зрештою, я так кашляю, що... Ні, я вмру не раніше ніж років у сорок, як панна Коліньйон.
Десь у тридцять п'ять років я буду дуже хвора, а в тридцять шість чи тридцять сім, за одну зиму в ліжку, усьому настане кінець. А моя духівниця. Вона зведеться до статуї та картини роботи Сен-Марсо й Жуля. У каплиці в Парижі, серед квітів, на видному місці, і щороку в роковини там співатимуть меси Верді й Перґолезе та іншу музику — щороку, на роковини й навіки, найславетніші співаки.
Окрім того, я засную премію для митців — чоловіків чи жінок. Три тисячі франків упродовж трьох років.
Замість того, щоб клопотатися цим... Я хочу жити. Але я не маю жодного генія, тож краще вже вмерти.
Ах! Боже мій, чому ви не зробите мене щасливою, ніхто не був би вдячніший і щасливіший... Я так би вас любила...
Діна каже мені, що Жуль і її бентежить: «коли я бачу тебе сама не своя, я й сама не знаю, де подітися; якщо вже голова мутніє, то що ж буде з рештою, адже ми маємо його за Бога й не знаємо, що нам діяти».
Це, мабуть, правда. Та все ж. А цей архітектор, що розігрує перед ним жертву. Останнього разу він дійшов до того, що підхопив мене попід лікті й підняв із підлоги, у майстерні. І це мене образило. А Жуль, який, як ви знаєте, буває рідко, робить нам честь, почуваючись цілком невимушено, як у друзів, і попри це всім ніяково. А архітектор, щоб розбити кригу, грає того, кому не ніяково... Після обіду ми піднялися до майстерні (мова все про той самий день, але я живу мов у провінції, де події такі рідкісні, що тривають довго): Жуль розлігся на дивані, Еміль на другому, Діна в кріслі, а я на підлозі, і тоді мерзенний архітектор підійшов і поставив ногу мені на спину, мов у мелодрамах, та підняв мене з підлоги, так що мої пантофлі лишилися на килимі. Я невдоволена опісля... Та нема чого... Є... Ні.
Зрештою, таки є. Тільки... Це спадає мені на думку тепер, як завжди. А втім, я тут-таки йому сказала: знайте, що за кілька днів я дуже розсерджуся, бо ніяк не поясню собі цієї дивовижі.
А Жуль... А Жуль... Я більше не думаю ні про нього, ні про Трирічну...
Я думаю, що я молода і що треба б жити.