Четвер, 16 серпня 1883

Велике нещастя — то, мабуть, було б перебільшенням, але те, що сталося, навіть розважливі люди можуть із повним правом вважати влучним ударом довбні...
І безглуздим, як усі мої нещастя. Я збиралася надіслати свою картину на Трирічну виставку 20 серпня, в останній день, а виявилося, що не 20-го, а 16-го, тобто сьогодні, минає термін.
Як бачите...
У мене від цього поколює в носі, болить спина й руки не слухаються... Отак, мабуть, почуваєшся, коли тебе побили. Бо ж...
Коли ж нарешті я наважуся на те, до чого все мене схиляє, — стрибнути з вершини Тріумфальної арки?
А по тому я ховаюся у вбиральні, щоб виплакати все своє горе. Єдине, хоч і мало героїчне, місце, де мене ні в чому не запідозрять...
Якби я замкнулася у своїй кімнаті, всі здогадалися б чому — після такого удару. Це, здається, вперше я ховаюся, щоб виплакатися досхочу, із заплющеними очима, із перекривленим ротом, мов дитина чи дикун.
А потім що? А потім я лишуся в майстерні, доки очі не стануть звичайними.
Бо все це пишеться поступово, в міру того, як стається. Я плакала за Лардереї в маминих обіймах, і це звіряння й це розділене горе були такою жорстокою ганьбою впродовж місяців, що більше я ні перед ким не плакатиму з горя. Плакати перед будь-ким можна з гніву або через смерть Ґамбетти, але виставляти напоказ свою слабкість, свою вбогість, своє горе, своє приниження... Ніколи.
Хоч це й полегшує тієї миті, потім завжди про це шкодуєш, як про звіряння.
Зрештою, це минеться — так, наступного травня, та й то ще!.. Виставка триватиме два місяці, і два місяці це огидне приниження поновлюватиметься щодня. Сьогодні зранку я надумала написати Картрайтовій дуже сердечного листа (з надією, що вона стане мені в пригоді, щоб мене добре розмістили). Отак тобі, любонько.
Плачучи там, де ви знаєте, я знайшла погляд для своєї Магдалини [зачорнені слова: яка щаслива], яка дивитиметься не на гробницю, а ні на що, як я щойно, з широко розплющеними очима, коли тільки-но виплакалася.
Зрештою, зрештою, зрештою...
Бог несправедливий. А якщо його немає, то на кого мені нарікати!
Він карає мене за те, що я сумнівалася.
Він робить усе, щоб я засумнівалася, а коли я сумніваюся — лупить мене, а коли я вперто вірю й молюся — б'є ще дужче, щоб навчити мене терпіння.
Голос мій повертається, я співала цілий вечір — діапазон у три октави, на дві ноти більше, ніж коли голос був у мене повний. Хвороба й Трирічна виставка додали йому дві ноти, але він іще не чистий, проте щодня поліпшується.
Це був би дарунок небес.
Третя подія. За столом, читаючи Стендалеву історію Мікеланджело, я серйозно захотіла вбити себе з розпачу, що не маю його генія.
Навіщо жити без генія. Що ж лишається? Тож я скоро вмерла б, я не могла б жити, не маючи нищівної переваги над усіма, і...