П'ятниця, 17 серпня 1883

Трохи розради від примарної надії: тітка бігає туди-сюди, а я пишу Кабанелю й Лефевру, тільки ж дарма — журі вже завершило роботу, і ніхто не скликатиме його заради однієї-єдиної картини. Зрештою, я втішена... Я допишу цю картину якнайкраще. Тоні її бачив і вважає гарною. Він дивується, що я не сказала йому про виставку... Я не наважилася.
Ніхто не вірить у мою сором'язливість, а вона ж пояснюється надміром гордості. Я з жахом, страхом і розпачем боюся просити — треба, щоб самі пропонували... А в пориві, зопалу, це ніколи не вдається: майже завжди надто пізно й мимо—
Я кілька разів то бліднію, то червонію, перш ніж наважуся сказати, що маю намір виставлятися чи писати картину; мені здається, що з мене глузують, що я нічого не вмію, що я претензійна й смішна...
Коли хтось (звісно, художник) дивиться на мій живопис, я тікаю до третьої кімнати — так боюся одного слова чи погляду. Я хотіла б мати досить таланту, щоб... Зрештою, ні Тоні, ні хтось інший і не здогадуються, що я настільки невпевнена в собі: позаяк говорю я хвалькувато, він гадає, що я себе високо ціную й приписую собі великий талант.
Тож йому навіть не треба мене підбадьорювати, а якби я розповіла йому про свої вагання й страхи, він би засміявся; я раз йому про це обмовилася, і він сприйняв це за жарт.
Ось до якої грандіозної помилки я даю привід. Жуль... він, гадаю, знає, що... тобто він знає, що я страшенно його боюся, і вважає себе Богом.
Зрештою, бачачи худий і покірний вигляд якоїсь Брезло, їй сказали б: ну що ж, панно, а це непогано, варто було б виставити, вам це стало б у пригоді.
Але як ви хочете, щоб він сказав це отій осяйній блондинці, повній глузливої, зухвалої пихи, що дев'ять десятих художників має за шибеників і фабрикантів потворностей.
Зрештою... Щоб небо було справедливе, воно мусить послати мені Жуля...
Усі ці несправедливості неба й землі мене заспокоюють. Гарна штука переслідування: я випростовуюся, сильна своєю невинністю й зневагою, яку навіює мені така поведінка долі. Я однаково боротимуся. Талан повернеться.
Не може бути, щоб я не мала генія, тільки він іще не на правдивій дорозі... Мені треба було б бути трьома, щоб із пристрастю віддатися трьом речам, які я обожнюю. Живопис, скульптура і... письмо. А сама-одна я метаюся від одного до іншого, задихаюся й нічого не досягаю.
А щодо музики, то вона так невіддільно належить до життя витонченої істоти, що я про неї й не згадую.