Середа, 15 серпня 1883

Отримую записку від Жуляна, який зараз на селі і, схоже, гадає, що я надішлю щось на Трирічну виставку; перша з цих виставок відкривається за місяць — приймають туди небагато картин. Це очищений Салон.
Я вже майже зреклася думки щось туди надсилати... я про це й не думала...
І ось я вся стривожена. О! та ще й геть.
А до того ж, якщо Предвічний Отець не зглянеться наді мною, я пропала. Я бридка, я не чую, ця жахлива мука понад усе, що я будь-коли зможу сказати.
Мене непокоять очі. Усі ці зібрані докупи «принади» утворюють для мене такий нестерпний звичний стан, що це виллється в якесь божевілля. Або в смерть. А Трирічна виставка — чи надсилати? Якби Тоні сказав мені це сам або щоб під чужим іменем, отак... Бо справжня вартість картини не повинна тут важити багато: усі старі надсилають по шість-сім полотен, а число картин дуже обмежене. Пишу Жулянові про свої вагання.
Що мене вбиває — це те, що я бачу себе позбавленою будь-яких чеснот, я навіть не гарна, та й зрештою ніхто мене не бачить. Треба, щоб...
А мені двадцять чотири роки. Бідна я.
Я стримуюся від плачу через очі. І, на щастя, ніхто не знає всіх цих страждань... Ось чому я хотіла б когось кохати... Та ні, моя гордість не дозволила б згубних звірянь.
Краще вмерти... А потім?!
Де знайдеться життя жалюгідніше за моє?
Хто ще так пригнічений лихами смішними, принизливими, нестерпними. Ах! бідна я... Нещаснішою я вже ніколи не буду.
Пані Картрайт надсилає мені квіти з листом, у якому каже тисячу люб'язностей і що не приходить, бо отримала від мами записку, яка її дуже глибоко вразила, але що мене вона в цьому не винуватить тощо, тощо, тощо.
Я хотіла відповісти запевненнями в приязні, але з обережності спинилася на усному переказі: мої листи в цієї жінки читали б усі, перед ким вона захотіла б похвалитися, що її тут приймають, тощо. І все ж я почуваю до неї велику прихильність; у моїй уяві вона пов'язана з Бастьєном, я дивлюся на неї майже як на саму пані Мекей.
Але... сама пані Мекей од неї віддалилася; ця огидна повійниця силкується поставити себе шанованою і знається з кількома пристойними людьми. Оце мене й бісить, вона не матиме...
Щодо листів із відкликанням нашого вечора — це зовсім не вона; її звинуватила Барі, яка й була призвідницею, а Бай'єль принесла сюди цю плітку, щоб одвести підозри від своєї любої графині-кокотки де Барі. Самі бачите, як хибно я уявляла, що Стефані переймається мною. Усі знають, що це Барі.
Зрештою, що ще?
Бастьєн тут, Черницький зустрів його сьогодні зранку.
Як я й думала.
А далі що ще?
Я себе ненавиджу, я себе гидую, я себе зневажаю, я з себе глузую, я бридка, дурна, смішна, нікчемна, відразлива...
Це наче щось страхітливе, що падає з неба, прокляття на античний лад.
Це смішний жах, від якого мене кидає в жар у спині, бере за ноги й підіймається до обличчя.
Що, хто? Нічого, ніхто.
Тепер усе може статися, я не бачу причини, чому б не сталося безліч божевільних речей. Це скидається на нервовий стан, а проте ні — усе можна було б пояснити логічно... Причини є.
1° — Трирічна виставка.
2° — Страх відчути цікавість до цього маленького художника, а надто страх, що про це дізнаються. Тобто страх, що дізнаються, ніби я прагну його завоювати, а позаяк я цього не зроблю, мені соромно наперед, і я така принижена, наче мене побили.
А втім, погляньмо... Хоч що кажіть, а є факти незаперечні: я цього хочу — і не маю. Я зазнаю поразки перед власною гордістю, і це річ така тяжка... Якби ж бодай було чим утішити моє самолюбство... Та в Парижі дівчина не змушує себе кохати, тут одружуються, і ще ж посаг! Зрештою, я нікого не бачу. Я відчуваю потребу пригадати одного маленького іспанця з посольства, який у пані Аанчиної був дуже упадливий, і ще двох, чи трьох, чи чотирьох, які теж упадали на тих жалюгідних двох-трьох балах, де я побувала. Усе це мене обтяжує; я хотіла б поїхати до Італії, де ходять попід вікнами... Уявіть-но собі Бастьєна, що походжає вулицею Ампер... Якби він був справді закоханий... Гадаю, я забула б чимало смутків...
Сен-Аман сьогодні обідав у нас.
А все ж це знак... Походжати ввечері на своєму балконі й не знати, чи вибило вже чверть на сусідній церкві, і сказати собі: ну, якщо перший дзвін буде на чверть, а не на пів години, то це значить, що... він буде в мене закоханий. Б'є чверть, а за нею — гарна, осяйна, щаслива, мимовільна усмішка для мене самої, серед ночі. Якби вибило пів години, я була б геть засмучена... В інших такі речі мають вагу, а в мене це нічого не значить.
Уява... і вічний страх перед великими невідомими нещастями...