Неділя, 12 серпня 1883

Сама думка, що Бастьєн прийде, так мене бентежить, що я нічого не змогла робити. Бути аж настільки вразливою — справді смішно, і якби я вже не чекала з тією самою тривогою на кількох інших, то подумала б, що це почуття... Та однаково — стурбованість велика.
Дотримуватися Стендалевих приписів, бути ласкавою, дати йому відчути, що він не Бог, але не вразивши його, — а до того ще й прикра думка, що приведе його брат. Геть таке збентеження, що я ні до чого не здатна. І навіть не передчуття приємного вечора, як із Жуляном і Тоні, — а сама прикрість, ніяковість, тривога, і все це задарма.
Та й хоч би що.
А тепер, коли вони пішли, о пів на дванадцяту, я боюся, що це таки щось та й значить. Ви ж мої найближчі повірники, чи не так, і я звіряю вам навіть те, що видається мені ганебним.
Піп теж обідав... Ми розмовляли за столом; Бастьєн надзвичайно розумний, не такий блискучий, як Сен-Марсо, але... Я не показала жодної картини, нічого, нічого, нічого. Я не сказала нічого чарівного, тобто не заблищала, а коли Бастьєн заводив цікаву розмову, я не вміла ні відповісти, ні навіть устежити за його стислими, квінтесенційними, мов його живопис, фразами; якби це було з Жуляном, я б підхопила репліку, бо саме такий лад розмови мені найбільше до душі... Він надзвичайно розумний, усе розуміє, з ним можна говорити про все, він навіть освічений — а я ж боялася певної неосвіченості.
Словом, коли він казав речі, на які мені слід було б відповісти так, аби виявити свої найкращі прикмети розуму чи серця, я давала йому говорити, а сама лишалася дурепою. Не кажучи вже... Та сьогодні ввечері я неабияк невдоволена, так, неабияк невдоволена: коли я не чую — то ще нехай, але чути й не скористатися з цього — оце вже для мене вершина. А коли впродовж вечора мені трапляється не розчути, що каже цей... цей митець... — словом, із ним це завдає ще більшого горя, ніж із іншими. Я навіть писати не можу.
Це такий день, я вся розладнана... Хочеться негайно лишитися самій, щоб дати собі справу про враження, яке цікаве й важливе; за десять хвилин по тому, як він був тут, я подумки вже капітулювала й прийняла цей вплив.
А я ж навіть не гарна! І навіть дотепною не була. І не можу претендувати на жоден мистецький ореол в його очах.
А я... менше за будь-кого.
Я роздумую, зосереджуюся... Зрештою, так, ви мої повірники, але що ж тут було б ганебного?
Завжди ганебно перейматися кимось, хто тобою не переймається. Словом, я знаю, що думатиму тільки про це невідь скільки часу... Зрештою, треба зізнатися в речах найприниженіших... Я зазнала певної насолоди [закреслено: безмежної], ніжної, материнської, чистої, сидячи поряд із цим паном; мені здається, що я кохала б його так, як люблять дитину.
І я не сказала нічого з того, що було треба. Він і досі Бог або вважає себе таким. А я ще й зміцнила його в цій вірі. Він і не подумав запросити нас прийти подивитися на його полотна... Я не попросила, він сказав, що від'їжджає, але... Зрештою, прийшов він, певно, заради брата, заради свого осоружного брата, який... Ох! Це сказ бере!!
А на додачу мати оцю жорстоку приниженість... Хіба можна подобатися за таких умов! Він, певно, ще лишиться в Парижі, але я довідаюся про це в середу. Брат дурний і бридкий. Так... я нещаслива. Мені хочеться плакати. Хіба це справедливо?
Я анітрохи його не цікавлю, і він ніколи не думатиме про мене, тоді як я тепер триматиму його в голові безперестанку. Він малий на зріст і бридкий для черні, та для мене й для людей мого штибу ця голова чарівна. Що ж він про мене думає? Я була незграбна, надто часто сміялася...
[Закреслено: Він сказав, жартуючи]. Він каже, що ревнує до Сен-Марсо...
Я навіть не зуміла звеличити Арлекіна у філософських висловах... Треба було кокетувати!! А нагода була добра... Я була дурна. Ох! Так, дурна!
Так людям не подобаються. Ні, не так.
А ще я показала йому ескіз у глині, найгірший: під час останнього сеансу я, сама того не помітивши, так збільшила голову й плечі, що все стало потворним. Гарний-таки тріумф.
Яке почуття млості, жалю, прикрості...
Коли все це буде написано, я стану менш невдоволена, та однаково... Це тяжко. А я ж не маю набоїв для війни!
Зрештою, є втіха побачити брата — бодай це...
[Закреслено: Брат] А насправді це як із Сен-Марсо: найменша дрібниця з його боку — наче виняткова ласка, коли він зволить пожартувати — то вже милість, а коли гляне на тебе хоч трохи краще, ніж на зворот старого полотна, — то вже неначе щастя.
Але Сен-Марсо — це щоб говорити про нього вголос, а Бастьєн — щоб про нього думати. Уже досить довго я пливла за течією, а тут заняття, орієнтир, якась... Зрештою, навіщо? Я ж здатна себе цим катувати... Словом, перша думка, коли все переберу, — це думка про безнадійне становище; вони, певно, ще й не дійшли до кінця вулиці, як я вже була в такому стані, і ось, о слабкосте, біжиш просити в Господа Бога, щоб витяг тебе з цього. На останньому подиху. Та Господь Бог на це й уваги не зверне; він не зважав на скарги й тяжчі, то чи стане він клопотатися, щоб повернути... І все це тому, що він спритний художник? А я, жалюгідна й негідна мазальниця... Зрештою, я не все кажу [закреслено: говорити натяками, то] недомовки надають речам надто великої ваги... Наче не сміють про це говорити... Зрештою, що ж? Так, немає надії бути коханою цим чоловіком. Що ж... я це збагнула одразу, і тоді з чим я мирюся? З тим, що не буду ним кохана. Оце... Він іще й не пішов, а я вже мирилася з тим, щоб чекати цього дива лише з неба. Це було б щастя таке велике, таке велике, що... Я була дурна. Він і не здогадується, сердега, що я про нього думаю. А думаю я про нього щонайкраще, і це мене засмучує. Я хотіла б думати тепер тільки про когось, хто мене кохає, щоб нарешті зазнати того почуття, про яке говорять книжки й чоловіки. Розділеного кохання. То ось воно, щастя? Лише цього, моя люба. А потім, звісно, усі ті прикрощі, що їх це тягне за собою, — про це знаєш наперед, але байдуже.
Я не смію й мріяти невдовзі знову побачити цього великого чоловіка, та чіпляюся за думку побачити брата, щоб поговорити з ним про нього, але нічого не дізнаюся... А втім, хіба не ясно! Якби йому хоч трохи хотілося знову нас бачити, він запросив би нас подивитися на картини, привезені з Бретані. Це ж елементарно. Я не кажу, що він нас ненавидить, він вважає нас усіх милими, та й по всьому, а прийшов він заради брата і щоб довести, що зовсім мене не ненавидить. Прийшов він заради брата.
[Закреслено: Це враження...] Розум мій був дуже наготовлений, він з'явився на цьому ґрунті й опинився в злагоді з попередніми кристалізаціями. Ніщо не різонуло між моїми мріями та його словами; він був такий само... дотепний і такий само поетичний, як уявлюваний герой, — а так воно може стати небезпечним.
Ні, мені хочеться спати, і я починаю відчувати лише трохи нудьги... Та однаково ніхто про це не дізнається, але я капітулювала, наскільки це було можливо.
Зрештою, я в тому віці, коли стають поважними, захоплення такими, як Габріель, мене вже не тішать. Я в пошуках великого почуття, прекрасного й ніжного, з яким вирушу у велику подорож до Італії, Іспанії, Голландії — тішитися природою, мистецтвом, життям. То супутник у дорозі? Авжеж. Що ж, я вийшла б за Сен-Амана, зробила б перші кроки до Бастьєна-Лепажа, і він мене покохає. Коли йдеться лише про те, щоб мати приємну коханку, віддаються легко, а я зумію повести його так, щоб бути коханою по-справжньому. Заміжня жінка може все, коли чоловік не закоханий деінде.
Стара Мекей. Мені байдуже, і я в це не вірю.
Зрештою, якщо тепер... тепер усе неможливо, бо я матиму вигляд, ніби сама пропонуюся в дружини, а це ганебно. Але ж тоді.
Отже, тепер я хочу вийти за Сен-Амана вже не заради Кассаньяка.
Ні, Кассаньяк пересічний, він має дружину й двох дітей і не має делікатності.
То що ж? Словом, підсумок?
Ось: я дуже закохана... сьогодні ввечері, і це як із Кассаньяком — нічого тілесного... Я кохаю душу, розум, вдачу, які прикрашаю всіма досконалостями; я певна, що він має всі вимріяні досконалості... А він анітрохи про мене не думає.
[Навскоси: А за вісім днів — уже зовсім ні.
о кристалізації! Стендалю, ти маєш рацію.]
Він навіть не подумав запросити нас подивитися на його картини. Боїться, що я вкраду його сюжети.
Ось іще одна втішна й солодка думка.
Зрештою, на жаль...
Чому ж він не сказав, не запропонував прийти подивитися на його полотна! Чому?
Коли я спитала його, що він там зробив, він міг би сказати: приходьте подивитися.
Я якимось чуттям знала, що це морські краєвиди.
Ах! Злидота.
Ах! Злидота, ах! злидота... мені вже тільки спати хочеться, і я засну, думаючи про цього Жуля, якого остаточно приймаю за предмет усіх своїх марень, — а навіщо?
Ніхто про це ніколи не дізнається. Так, виходьмо за Сен-Амана чи...?

Примітки

Кристалізація — поняття зі Стендалевого трактату «Про кохання» (1822): процес, у якому закоханий уявно наділяє предмет почуття всіма досконалостями, мов гілку, вкриту блискучими кристалами солі.