Субота, 11 серпня 1883

...Хай там як, а саме Бастьєн посідає мої думки поза мистецтвом — це маленький художник із Дамвіллера є предметом моїх дівочих мрій.
Злидота.
Читаю Стендалеві історії живопису; цей розумний чоловік завжди згоден зі мною, проте мені здається, що він шукає забагато хитромудрощів і прихованих намірів... Він прикро мене здивував, сказавши, що, малюючи страждання, слід звірятися з фізіологією. Як це!!!
Але якщо я не відчуваю трагічного виразу, то яка фізіологія здатна змусити мене його відчути!
М'язи й симптоми!
Ах, Господи. Художник, який малюватиме страждання фізіологічно, а не тому, що відчув його, зрозумів, побачив (хай навіть подумки), буде лише холодним і бездарним митцем. Це все одно що сказати комусь журитися за певними правилами.
Спершу відчути, а вже тоді міркувати, якщо завгодно. Неможливо, щоб аналіз не підтвердив згодом враження. Але це було б лише дослідження з чистої цікавості.
Воля ваша розкладати сльози на частини, щоб логічно й науково з'ясувати, якого кольору їх слід малювати! Я ж волію бачити, як вони блищать, і малювати їх такими, якими бачу, навіть не знаючи, чому вони саме такі, а не інакші.
Бастьєн-Лепаж від учора в Парижі, і його люб'язний брат завітав сьогодні ввечері спитати, чи хочемо ми бачити їх завтра на обіді. Я погодилася.
Цей славний Еміль був у захваті, доводячи мені, що брат його зовсім мене не ненавидить; він з'явився так, наче приніс нам цілу імперію. Я тримаюся з гідністю, кажу, що Жуль про мене хибної думки і що, зрештою, він мені неприємний. Це, звісно, упівголоса, бо тут Черницький і Чумаков.
Чому Жуль не має до мене тієї приязні, що архітектор? Цей архітектор такий добрий, що одного разу, коли я дорікнула йому, що він сказав мені щось неприємне, він відповів: цього не було, цього й бути не могло, бо йому самому було б боляче, якби довелося завдати мені прикрощів. А іншого разу — що навіть подумки не може уявити себе зловмисним до мене і що, здається йому, легше було б припекти себе розпеченим залізом; і що любить він Божидара тому, що Божидар добре про мене думає.
Словом, кажучи поважно і без жодної кокетливої задньої думки, я певна, що він мені щиро відданий; любов і все таке — то дурниці, а як щось і було, то минулося разом із роздумами...
Ну то чому б Жулеві не бути мені відданим... Принаймні я не зазнавала б цієї ніяковості й збентеження від самої думки про його візит.