Вівторок, 20 березня 1883

Я йду віддати свої номери Жюліанові, і ми розмовляємо понад годину, геть про все на світі.
— Тільки, добродію, нам треба підсумувати; я зроблю це двома словами: усе, що ми сказали про Бастьєна, Сен-Марсо, Мікеланджело, Папу, філософію, мистецтво, зводиться до...
— Не доказуйте!... До моєї картини.
— Точнісінько!
Найголовніше — це добрий номер...
А ввечері я отримую чарівний сюрприз. Лист до мами, де їй кажуть, що, як вона не заплатить за свого брата, удадуться до розголосу й до всього. І що листи, у яких вона обіцяє заплатити, ось тут. Отакої!...
Щоразу я не можу в це повірити! А проте. Та якби ви знали, яке це боягузливе лицемірство!
Вона все каже: ах! Це було колись, я була дурна, я була навіжена, я не знала світу, але тепер хіба ж я втручаюся у справи цього чоловіка! І так — історії, аж поки переконає мене... І ось тобі!
І все це болото — на мене... І жодного способу з нього вибратися. Жодного способу захиститися, жодного, жодного, жодного!
Я перехоплюю листа, я влаштовую сцену. А потім? Я просиділа невідомо скільки на сходинках, приголомшена, у розпачі, нестямна. Цей чоловік обіцяє купу «неприємностей», як не заплатять. Річ не в тім, щоб заплатити!!! А в тім, щоб уплутатися в цей бруд! Мати справу з усіма цими підлотами готельників, кредиторів, шинкарів... з [Сторінки 136–140 рукопису видерто]... і я б їх навіть поважала, бо я боюся Бога, можливо, тому, що... Як нещасні люди й надто биті собаки, що бояться всього.