Неділя, 28 січня 1883

Що ще? Та минуло якраз дванадцять годин, відколи я не нарікала... Я дуже засмучена через Бастьєна. І гадаю, що його бовдур-брат почасти винен... Він, певно, усюди розхвалював мене, а люди повторювали, що Бастьєн-Лепаж шаленіє за панною Башкирцевою — котрий же з двох Бастьєнів.
А тим часом мені, звісно, приписали справжнього — ось вам. І ось я в гарному становищі.
Та зрештою, це нестерпно! Та з мене досить. Та я більше не хочу!!!!
Тепер я мушу писати тричі на день... І в мене трохи болить голова, а щоб таке зі мною сталося, я мушу бути неабияк роздратована, о Боже мій.
Байоль приходить на обід і розповідає ось що. Що жінки, розлючені тим, що їх не запросили, і хтось дуже лихий у російській колонії ненавидять нас до смерті. Уже зробили чи збираються замовити проти нас газетні статті... А ще що вчора, в суботу, наш день, до нас мали прийти влаштувати скандал. Хто «вони»? Тож вона мені й написала. Усе це безглуздя.
— Але ж, люба графине, кажу я їй, мені видається вкрай дивним, що «Жіль Блас» надрукує якусь дрібну підлоту, — це ще нехай, він нападає на небо й на землю, — але те, що ви кажете, геть приголомшливе... Хто «вони»? І з якого приводу?
— Та пані Маккей, яка така лиха... Ви ж бо знаєте...
— Та я й гадки про це не маю... Я її не знаю, ми її не знаємо, між нами немає нічого спільного; Бастьєн приходив до нас, але ж і Каролюс, і Сен-Марсо, і Венекер, Кайя, Робер-Флері, ціла купа інших...
Тоді, бачачи, що я так це сприймаю:
— Та я кажу вам це, бо казали, ніби він вами захоплюється, хотів із вами одружитися; хіба ж я знаю...
— Одружитися зі мною! Що ж, хай і не мріє.
— Вона собі це уявила, і тоді, розумієте...
— Це геть приголомшливо.
Що ви на це? Я кажу, що в мене манія пліткувати і що варто було б її позбутися.
Сьогодні ввечері ми їдемо до Каншиних, вони приходили тричі, вони приймають у неділю ввечері, це пристойні росіяни, і я приношу цю жертву — виїжджаю... вулиця Мюрійо, 11; на щастя, там не танцюють, а розмовляють, а потім, поки всі довкола чайного столу, одна дама співає.
Пані Каншина одразу ж рекомендує мене Молінарі й Тексьє, двом славетним старим, і довіряє їх мені, наче жінці вищого ґатунку, яка розважиться в товаристві цих двох умів. Ця жінка вищого ґатунку лише невиразно знає, що Молінарі пише, а що до Тексьє... я геть нічого про нього не відаю. Можу собі тут у цьому зізнатися. Гомін розмов був такий, що я зовсім не страждала, ви ж знаєте, що серед шуму я чую чудово... Зізнаюся, мені довелося докласти певних зусиль, аби не наговорити дурниць, не знаючи нічогісінько, нічогісінько про двох моїх старих, але я викрутилася, чому посприяло марнославне відчуття, що на мене дивиться вся ця вітальня, поки я веду серйозну розмову з поважними чоловіками.
Пані Ґавіні, Рандуен, Лінзінген теж були там.