Субота, 27 січня 1883

Після місяця впертості я вже не можу. Цей етюд із Діною нічого не вартий. Нічого не вартий, бо він нижчий за те, на що я здатна. Вона не виявляла лихої волі, позуючи. О ні, але виявляла недбалість, а боротися з цим — справа безнадійна...
З мене досить уже й того, що доводиться боротися з власною нездатністю та невіглаством; словом, коли зробила все, що могла, а воно погане... То й нічого, але створити посереднє, усвідомлюючи, що здатна на краще і що його тут немає — і то з чужої вини... Ось де найвища лють! ... Перреттин глек із молоком... ось він і розбився, усе виливається в напад сліз.
Я візьму натурницю й перероблю це за тиждень, б'юся об заклад... Зрештою, не в цьому ще річ —
марно боротися — ось вона, розгадка цілого життя...
Хоч би що я робила, хоч би чого хотіла, хоч би на що сподівалася... Ніщо! Якщо провидіння, коли хочете, чи доля, чи сліпий і жорстокий Бог отам угорі огортає це жорстоке переслідування всією логікою людських подій... Але...
Я показала картину Тоні; непогано, але я можу краще.
Я це й сама знала, тільки він заговорив про мій Салон, і мені від цього легше. Я боялася про це говорити...
Людей багато, росіяни, які нас лихословили, тепер приходять, як-от Каншини...
А сьогодні ввечері я отримую записку від цієї старої дивачки Байоль, яка таємниче пише, що має повідомити мені щось нагальне, але щоб до зустрічі з нею я була дуже обережна, дуже стереглася... а
Очевидно, ідеться про Маккей, бо вона вже казала мені про неї тими ж словами — щоб я стереглася, що та дуже лиха... Що ж там іще? Ах! Оце! Та я не зможу більше жити, якщо це триватиме.
Та це безглуздя! Чи я сплю? Боюся я лише одного — щоб усі ці злигодні й переслідування не штовхнули мене на якийсь відчайдушний учинок... Я давно терплю, усе сподіваючись, що це зміниться... але удари подвоюються... Жахливе нещастя, ниці наклепи, дрібні прикрощі... Усе йде одне за одним, і я відчуваю, що це початок кінця... мого терпіння... А тоді — божевільні думки... Що я робитиму, ким стану? Хтозна... доведена до краю... Коли тобі без кінця кажуть, що ти крала, можна з люті стати злодійкою... Про мене кажуть уже й не знаю що, геть усе на світі... пригадуєте той страх і жах, які викликав у мене вигляд кокоток... Мене звинувачують у поганій поведінці чи хтозна в чому... а щоб ця пані Маккей так непокоїлася, вона мусить вважати мене здатною відбити в неї її маляра — як коханця тоді чи як чоловіка... Голова йде обертом...
А тепер повернімося до менш трагічних прикрощів... Бастьєн-Лепаж більше не повернеться, ніколи; це зрозуміло. Він навіть не зможе стати мені в пригоді для Салону, як для Брезло... Та худа, темнява й неохайна, хоч і сповнена таланту, Брезло не могла викликати ревнощів у [Замазано: його старої] напівкокотки... А я ж мала плани... влаштувати собі салон зі знаменитостей усіх ґатунків, цей Бастьєн-Лепаж, словом... Що ж природніше: у нього є коханка, яка ревнує й боїться мене... Усе дуже просто, але висновок... хай там що, такий: мене переслідує невблаганний фатум.
А тоді — думки... Може, це можна відвернути... молитвами... я вірю лише у власні, оплачені меси непомічні... Та ось, є три жінки, які щовечора й щоранку від щирого серця моляться за мене: мама, тітка й Діна — усі троє готові були б узяти на себе всі мої скорботи, мама й тітка дякували б Богові з ранку до вечора, якби Він зволив зробити їх глухими й сліпими замість мене... Діна теж, мабуть... Вона така добра... Мама не пропускає жодної меси в церкві, коли на тиждень три служби, вона ходить на всі три; страшенно заклопотана роботою, я можу ходити до церкви лише зрідка, одну неділю на місяць, та й то ледве, але мама заступає мене й молиться за мене, і, бачачи її майже завжди без мене, кажуть, що я взагалі ніколи не ходжу до церкви, що я така вже мисткиня, а звідти й до «нігілістки», що курить люльку, впивається, тощо... Усе одне до одного...
Бачите, як стають мені в пригоді молитви моєї побожної родини...
І це in tutto.
А висновок?? Лягти й померти?... Мене й на тому світі спіткали б якісь підлоти... То боротися? Авжеж... Я гірко шкодую, що мушу грати тут, унизу, цю роль, але ж не я її обрала... Усе ж намагатися жити... Можливо, ворожі духи втомляться...
Зрештою, якщо я стану... Я вб'ю себе... Радше невідомість смерті, ніж вічна тиша...
Усе це неможливо! Це не я! Я сплю! Я ось-ось прокинуся від цього страхітливого кошмару!
А тим часом, попри гучні слова, життя точиться, дні минають один за одним, дрібниці, які дурні зневажають на словах і які творять життя, тривають; і все мене мордує... І попри все моя юність повстає проти всіх цих злигоднів, кричить про несправедливість, прагне своєї частки втіх і щастя. Чи ж можливо, Боже мій, щоб я була приречена!
Чому стільки жахливого й несправедливого! Якщо це Бог... Чому не дати нам вірити, що Він грізний і без [Замазано: жалю]. І хоч би що я казала, [Замазано: мої двадцять років, які ще сподіваються] [Замазано: закохуючись] у всі позірні усмішки долі, женучись за щастям... І це плетиво розчарувань і злигоднів тривало б отак аж до смерті!?!
Зрештою, усе може змінитися, усе може налагодитися, я, можливо, буду щаслива, кохана, славетна... Але є та жахлива річ... Та подія, чорна, страхітлива, незворотна, те вічне нещастя... Воно є — і це назавжди.
Хай я стану найславетнішою, найбажанішою, найобожнюванішою — воно завжди буде там, щоб затьмарити мені всі радощі, отруїти всі тріумфи...
Якщо я їх матиму... Тоді одне з тих питань, поряд із якими Дантове пекло видається геть рожевим і запашним: а якщо я не матиму нічого?...
Бастьєн-Лепаж — найбільший із сучасних, Казен передає природу у своїх краєвидах, і в жодному музеї я не бачила пейзажиста, рівного йому: він переносить вас у ніч, дає вдихнути морське повітря в цій крихітній картині синьої ночі з човном, що чорніє на тлі. Він дає відчути запах сіна після грозового дощу, занурює вас у мрії перед своїм усіяним зорями небом і будиночком зі світлом у вікні... це чарівник, творець, дивовижний митець. Бастьєн-Лепаж для живих істот те саме, що Казен для [Замазано: постаті], неба, дощу, вітру... Ці постаті живуть у найповнішому, найабсолютнішому сенсі.
Це вже не талант. Він написав власний портрет, надзвичайно правдивий, змалював себе внутрішньо, його геній читається на обличчі... Чи розумієте ви все піднесене в цьому подвійному відтворенні... Це дзеркало, що відбиває образ, відбитий іншим дзеркалом. Це як скульптура Сен-Марсо — така глибина, така інтенсивність... Воно нарешті живе! Воно живе. Чи розумієте ви, і ці живі істоти обрані й наче пояснені, освітлені у своїй потаємній суті цим великим митцем. Казен, Бастьєн-Лепаж, Сен-Марсо.
Ось вона, піднесена трійця, три дивовижні генії, що осявають нашу мистецьку добу.
А подумати тільки, що я мала [Замазано: надію мати] одного з них за друга — і втратила його... [Замазано: Що до Сен-Марсо, то це...]

Примітки

Натяк на байку Лафонтена «Молочниця і глек із молоком» («La Laitière et le Pot au Lait»), де Перретта, несучи глек із молоком, мріє про майбутнє багатство, а тоді спотикається й розбиває його.
В оригіналі італійською: «in tutto» — «геть усе, цілковито».